Українська акторка театру й кіно Анастасія Капінус відверто зізналася, як минули знімання нової воєнної драми “Окуповані” під час повномасштабного вторгнення.
В інтерв'ю сайту ТСН.ua головна акторка стрічки розповіла про знімання драми, вистави у темряві під час блекауту, український контент й щасливі моменти попри війну.
Серіал знімали цього року на Київщині, зокрема в Гостомелі, Горенці, які у березні-квітні 2022 року були окупованими. Так, будинок, в якому за сюжетом героям доводиться переховуватися від загарбників, був частково понівечений російськими військовими. Він з перших днів повномасштабної війни став укриттям для місцевих.
— Кого ви граєте у серіалі “Окуповані”?
— Моя героїня Юля має дитину, батьків, за яких хвилюється, складні стосунки з коханим – з усім цим вона потрапляє в окупацію та зіштовхується зі страхами й силами, яких не знала до цього. У фільмі Юля змінюється, стає сильнішою, рішучою. Хоча з точки зору громадянської позиції вона сильна від самого початку.
Мій персонаж – це збірний образ. Я вивчала історії сміливості наших жінок в окупації для того, щоб зрозуміти феномен героїні.
— Ця тема для вас близька? Чи серед ваших знайомих є ті, хто перебуває на окупованій території?
— Є знайомі, чиї батьки або були, або є в окупації. Це в обох випадках важкі історії, бо мова йде про вороже співіснування. А воно так або інакше відбувається через внутрішню боротьбу. В першому випадку мамі знайомої вдалося виїхати з окупації. У другому – поки ні, бо є лежача бабуся, яка потребує догляду. Таких історій з неможливістю виїзду дуже багато, і ситуації різні… я дуже їм співчуваю! Бо окупація – це те, чого я власне боюся більше за влучання ракетою.
— Ви знімали у будинку в Гостомелі, який пережив окупацію. Чи спілкувалися з власниками дому? Що вони розповідали? Як вони реагували на знімання?
— Хазяйка будинку Тетяна – дуже привітна, приємна жінка. Вона спілкувалася з нами, пригощала смаколиками. Взагалі цікаво було співіснувати, бо поки ми знімали в будинку, вона робила хатні справи на подвір'ї – і навпаки.
Тетяна розповідала, що у підвалі, де ми знімали, дійсно, ховалися сусіди в перші дні війни. А згодом будинок зайняли російські солдати та довели його до плачевного стану… Після деокупації власникам довелося багато чого полагодити та облаштувати заново, щоб повернутися додому.
— Під час якої сцени не змогли стримати сліз?
— Мабуть, найбільш емоційна була сцена звільнення від окупації. Водночас переживали щиру радість і глибокий жаль. Радість, коли думаєш про перемогу, про ті міста та села, які звільнили, про те, як там зустрічали наших військових. І туга від розуміння, який ще складний і довгий шлях до повної свободи на нас чекає.
— У перші місяці війни виробництво ігрового кіно фактично зупинилось. Тоді ви не думали покинути акторство?
— Тоді я не думала про роботу, скоріше про те, де жити. Знайомий друзів прихистив нас у власному будинку на Франківщині. До лютого 22-го я навіть не знала його, ми досі дуже вдячні за допомогу та бачимося за можливості. Але ми не могли гостювати вічно, стояло питання повернення додому. Коли гроші закінчилися, звісно, я стала думати про роботу, але не про кар'єру. Трохи повчила графічний дизайн, проте з'ясувалося, що все, що я вмію і хочу робити – це акторство. Тож я повернулася до роботи у тому форматі, який був, а саме, до театру. Як не дивно, виявилося, що людям був потрібен театр, культура загалом.
Пам'ятаю виставу 24 листопада 2022 року – це перший день повного блекауту. Вдень був обстріл. Не було ні води, ні зв'язку, ні світла. Ми усі зібралися у театрі й почали вирішувати – чи грати виставу, чи скасовувати. І раптом за три години до початку заходять двоє глядачів і питають: а чи буде сьогодні вистава? Кажемо: якщо прийдете, то буде.
Так ми і налаштувалися грати для двох глядачів. Щось почали вигадувати з ліхтарями, бо без зв'язку неможливо було додзвонитись до оренди генератора. За 10 хв до вистави до нас в гримерку зайшов адміністратор і сказав, що в залі 70% заповнення! Тобто люди без зв'язку, без транспорту добиралися до нас темними вулицями, не знаючи навіть, чи буде вистава. Здається, це найбільш обнадійлива історія для темних часів.
— Чи змінилася атмосфера під час вистав і сам глядач?
— Глядач досі дуже емоційний і вдячний. Раніше так не було. Цього літа ми грали виставу “Тренди Твіттера” в театрі ім. Лесі Українки, і сама вистава побудована таким чином, що сміх змінюється на сум. Це історія про влучання в будинок ракети і про те, як троє сусідів під завалами чекають на рятувальників. Між ними відбуваються живі процеси – сварки, примирення. Там є місце і для сміху. І щоразу зал був різний, але дуже живий. Емоційно оголений. І щоразу на оплесках я бачила сльози та посмішки.
Театр та кіно – це терапія. Звісно, якщо це гарний витвір, чесний, про нас. Не всі ходять до психологів, а травмовані всі… тією чи іншою мірою. І переживати, рефлексувати треба всім для ментального здоров’я. Для цього і потрібні кіно та театр під час війни. Щоб побачити, як близьку тобі проблему вирішує хтось інший.
— Коли у ваше життя повернулися кінознімання?
— “Окуповані” – мій перший серіал після початку повномасштабного вторгнення. Пам'ятаю, що мені запропонували кастинг в інший проєкт на подібну тему ще в квітні 22-го року, та я не змогла взятися навіть за кастинг. На “Окупованих” мені було легко працювати як на пробах, так і на майданчику. З одного боку, бо пройшов час, з іншого – це все ж таки заслуга команди.
— Війна проявляє людей. Багато хто зізнається, що коло їхнього близького спілкування значно зменшилося. Ви це відчуваєте?
— У мене все навпаки. З 24 лютого, може, хтось і відпав, але загалом коло добрих знайомих тільки збільшилося. Мабуть, мені пощастило перебувати серед свідомих особистостей, які борються за свободу, культуру, мистецтво (тут і військові, і волонтери). Добрих людей більше в цьому світі! Але і я звикла більше бачити хороших людей.
— Ви з чоловіком Віктором Чистяковим разом понад 12 років. А як війна вплинула на ваші стосунки? Під час цих подій відкрили в коханому нові, неочікувані риси?
— Я щаслива, що колись зробила такий вибір, бо в ньому завжди було, є, і буде все, що треба. Тож, ні, він мене не здивував якимсь відкриттям, він усе ще десь попереду мене, вказує мені шлях й підтримує. Так само сильний та міцний, як і завжди.
— Ви писали про те, що принципово не споживаєте контент російською мовою. Чи вдається знаходити альтернативу українською?
— На жаль, не весь контент є українською. Дещо доводиться знаходити англійською, особливо приклади для свого акторства або книжки. Через це можу щось недочитати, недодивитись – це мінус, звісно. Хоча це спонукає вивчати європейський, американський та японський ринки – а вони все ж більш прогресивні (або автентичні, якщо казати про східний).
Що стосується сфери музики, то вона у нас вже чудова. Музика розвивається швидше, бо на написання пісні йде менше часу та ресурсу, ніж на кіно або книгу. Останнім часом у захваті від українських музикантів Phil It, Andrii Barmalii та YUVI.
— Як ставитеся до тих, хто каже, що мовне питання не на часі, що є речі важливіші, і продовжують споживати контент російською?
— Не втомлююся пояснювати. Вірю, що інколи люди так кажуть, бо мають несвідоме оточення. Часом їм потрібно просто дати позицію, на яку вони зможуть опиратися, та альтернативний контент. Важливо показати сильні сторони у цьому контенті та дати час, щоб людина сама емоційно прив'язалася до нового шляху. Це можливо.
— Зараз усі живуть у передчутті масованих ракетних атак, відключень електроенергії, блекауту. Що допомагає вам триматися?
— Не можу сказати, що я – приклад стійкості. (усміхається) У мене багато страхів. Тримаюся завдяки думкам про наших військових, волонтерів. Займаюсь справою, роблю донати. Заглиблююсь у роботу. Відволікаюся на різдвяні фільми. Щиро вітаю людей із святами або радостями. Та перебуваю в моменті.
— Минулого року ви казали, що не будете підбивати підсумки. А цього? Чи були щасливі моменти попри війну?
— О, щасливих моментів було купа! Відчуття смерті та переживання війни відкривають більшу радість до життя… Якщо в когось весілля або день народження, відчуваю щире щастя. Шкода, що більше цінувати такі моменти нас змусили трагічні події.
Росія в один момент відняла у мене звичне життя, але я повернула його собі сама, і наче з більшою інтенсивністю. Почала навчатися, знайшла собі проєкти та роботу, перефарбувала стіни в квартирі у білий. (усміхається) Все, що в моїх силах, я беру під свій контроль. Вміти радіти – точно в моїх силах.
Читайте також:
