На жаль, ми не можемо розраховувати, що наші партнери закриють нам усі наші військові й соціальні потреби, забезпечать всією необхідною зброєю, щоб ми могли сконцентруватися виключно на війні та відновленні країни після російських атак.
Тому ми всі маємо разом думати, як додатково мобілізувати людей не тільки на фронт, але і як мобілізувати тил, щоб він міг ефективно допомогти фронту перемогти Путіна і його армію. Таку мобілізацію суспільства й економіки часто описують категоріями “воєнна економіка” чи “економіка воєнного часу”, але часто концентрують ці терміни виключно навколо виробництва зброї, боєприпасів та амуніції.
Але війна вимагає мобілізації тилу не тільки для виробництва зброї, але й для забезпечення війни грошима, забезпечення того ж виробництва електрикою і теплом, створення нормальних умов для життя в Україні цивільного населення. Тому головна мета державної політики у сфері економічної мобілізації країни — коректно визначати пріоритети, на яких ми як суспільство і як держава маємо зосередитись.
Перше, з чого треба почати, — аналіз і усвідомлення реальності.
1. Ми маємо розуміти, що під час війни ми не можемо на 100% покладатися на наших партнерів, значну частину виробництва зброї та все грошове фінансування оборони ми маємо фінансувати самостійно.
2. Крім того, ніякого “економічного дива” під час війни не станеться: мільярди інвестицій, нові великі виробництва, орієнтовані на експорт, приток робочої сили під час війни неможливі. Відповідно, доведеться керувати й оптимізувати той ресурс, що вже є.
3. Чим більше ресурсу ми сконцентруємо в моменті, тим швидше переможемо у війні. Але при цьому нам потрібно зберегти функціонування тилу і соціальний мир.
Відповідно, ми маємо зробити українську економіку більш адаптивною до війни, збільшити виробництво зброї й гарантувати базовий рівень економічної активності. І саме через це визначати наші дії.
Для початку не варто страждати сумнівними ідеями, що на “воєнні рейки” можна перевести геть усе. Кав'ярня не стане військовим виробництвом. Продуктовий магазин не стане. Треба обмежити прагнення окремих чиновників вводити різні нові рівні регулювання. Наприклад, регулювання цін. Бо Радянський Союз нам довів, що регулювання цін веде тільки до дефіциту. Ніяких додаткових економічних чи військових можливостей у нас від того не виникне.
В разі необхідності держава може підняти податки, але при цьому треба максимально спрощувати адміністрування і процедуру сплати. Український бізнес і громадяни розуміють, що на війну потрібні гроші. Але не можна одночасно застосовувати батіг і батіг. Мають бути й дерегуляційні норми.
Головне, на чому зараз має зосередитись держава в напрямку забезпечення Сил оборони, — це максимальне завантаження українських державних і приватних компаній. У нас зараз немає іншого шляху завантажити економіку замовленнями та зберегти максимум грошей у країні, ніж задовольняти потреби війська силами національного виробника. Щоб наситити національного виробника оборотними коштами, можна розповсюдити державну кредитну програму 5-7-9 на всі підприємства, які виробляють товари для потреб Сил оборони.
Розвиток виробництва треба зосередити на напрямках, які реалістично розвивати за поточного стану української промисловості, інженерного та наукового потенціалу. Ми навряд зможемо масово виробляти складну і високотехнологічну техніку. Але дрони майже усіх класів, снаряди, міни, амуніція тощо — це те, виробництво чого Україна здатна масштабувати. Ми можемо мріяти про масове виробництво власних крилатих ракет, але головне зараз — наситити фронт простими й потрібними засобами ведення війни.
Що стосується державного бюджету і місцевих бюджетів, то головним пріоритетом є скорочення тих витрат, які дратують суспільство і зараз просто не потрібні. Клумби й квіти, зелені насадження, будівництво розв'язок, поточний ремонт у будь-якому вигляді (ремонтувати треба або капітально, або ніяк) — все це має піти у минуле. Те саме стосується витрат державного бюджету — держава має вкладати в медійні проєкти, тільки якщо вони допомагають ЗСУ воювати, вкладати в будівництво доріг, тільки якщо це потрібно для військової логістики чи критичного імпорту та товарного експорту. Ми можемо зекономити ще кілька десятків мільярдів гривень на рік як мінімум у разі оптимізації державних витрат.
Потрібно працювати над тим, щоб повертати кваліфікованих працівників з-за кордону чи вербувати іноземних спеціалістів для ключових галузей економіки — воєнного виробництва, енергетики, технологічної промисловості. Для цього потрібно негайно радикально лібералізувати міграційне законодавство щодо кваліфікованих робітників і тих, хто може бути залучений до індустріального виробництва.
На темі “економіки воєнного часу” багато спекулюють, наводячи у приклад то практики Першої світової війни, то практики Другої світової. Часто це кліше, яке використовують для політичних спекуляцій. Україна не зможе і не має повторювати практики, які реалізовували 80 чи 100 років тому. Але якщо реалізувати кілька прагматичних кроків, проаналізувати державну політику, допомогти бізнесу наростити виробництво необхідних для оборони товарів — необхідний для перемоги стан економіки та суспільства буде гарантовано. Головне — це тримати в голові, що “економіка воєнного часу” — це не код у комп'ютерній грі, він не дає +100 до виробництва і +10 до морального духу. Він просто допомагає країні краще воювати. І перемагати.
Олександр Кацуба — український підприємець, експерт у сфері енергетики, власник компанії АЛЬФА ГАЗ.
