Народжений для війни і один з тих, хто тримає фланг біля Авдіївки. Командир першого стрілецького батальйону 59-ї ОМБр ім. Якова Гандзюка – про те, як втримати наступ ворога і як далеко можуть зайти росіяни. Комбат Максим Богачук, який налаштований іти до кінця.
Про все це він розповів в інтервʼю журналістці ТСН Наталі Нагорній.
Людей не вистачає
– Як давно ти в армії?
– В армії трохи більше, як 7 років. Закінчив Вінницький педагогічний університет 2016 року і буквально через місяць після випуску підписав контракт у цій самій бригаді звичайним солдатом. Спочатку був діловодом штабу, потім служив, захотів стати офіцером. Командування не було проти. 2019 року повернувся назад у бригаду. Вже з початком повномасштабного якось так пішло, що спочатку призначили формувати цей батальйон, в якому я зараз. Потім начальником штабу цього батальйону став.
Наразі людей не вистачає. Ми в постійному пошуку людей. Передусім не вистачає тим хлопцям, які сидять на передовій, тому що в більшій мірі ніким їх міняти. І через те виходить, що найважче тим хлопцям, які в окопах сидять. До їхніх обовʼязків входить обладнувати позицію, і це потрібно робити постійно. Навіть якщо немає обстрілів, то тобі потрібно її просто розширювати, збільшувати траншеї, бліндажі, перекриті щілини, бійниці робити. А коли противник постійно обстрілює, то там навіть часу у хлопців не вистачає, щоб просто банально підчистити те, що засипалося. Тому їм на позиції потрібно робити роботу за двох, а то й за трьох.
– Як хлопці відпочивають?
– Хлопці самостійно роблять місця відпочинку. В гіршому випадку це просто в землі вирита нора, яка обшита там якимось утелювачем тощо, щоб трохи краще зберігати тепло. Там лежать каремати, там лежать спальники, щось там умовно підстелене на землі, щоб не так було холодно.
Там стоїть чи окопна свічка, чи газовий балон з грілкою, чи щось подібне, щоб плюс-мінус підтримувати температуру, комфортну для відпочинку.
Тому в цих умовах, які ми маємо… то практично на кожній позиції якесь мінімальне місце для відпочинку є. Стараємося зробити його.
“Росія звикла завжди з кимось воювати”
– От ми бачимо зараз так звану Первомайку, село Первомайське. Здається, що там уже нічого немає. Як там можна його тримати і чому його треба тримати?
– Якби не потрібно було це тримати, то не потрібно було 2014 року це все починати. Ми все частіше починаємо чути фразу, що треба залишити все, як є, стати по цих кордонах, які там от зараз намалювалися, скажімо так, і тихо мирно жити. Справа ж не в самій Донецькій області, як там у Росії заявляють, що їм потрібна Донецька область, Луганська, так би мовити, і вони тоді виконають своє завдання. Їм потрібна вся Україна.
Не зупинимо сьогодні їх тут, завтра прийдуть до Дніпра, Запоріжжя. Не спинимо там, прийдуть до Вінниці, Хмельницького. Не спинимо у Вінниці, Хмельницькому, прийдуть і заберуть Львів, заберуть Ужгород, заберуть усю територію України. І завтра ми, всі хлопці, які тут, ті, які в цивільному житті, візьмуть до рук автомати і підуть воювати з умовною Польщею, тільки під російським прапором. І нас там уже не будуть запитувати, хочемо ми чи не хочемо. У нас дуже гарний приклад на окупованому Донбасі, як там ловлять всіх і в руки автомат, каску, бронежилет незрозуміло якої якості, чийого виробництво, і відправляють першими у штурми. Це ж ні для кого не секрет, як це відбувається. І так само буде з усією територією України.
Росія звикла завжди з кимось воювати. Якщо сьогодні справиться з Україною, завтра піде, продовжить у Грузії чи у прибалтійських країнах, на будь-якій іншій території. Вони не спиняться і будуть воювати за рахунок нас. Тому треба зараз захищати свою землю, щоб потім годувати свою армію, а не чужу.
“Ми не повернемо життя людей”
– Після того, як почалися штурми на Авдіївку, вам стало легше чи важче?
– В рази стало важче. Тому що від жовтня штурм на Авдіївку і вони почали активно штурмувати саме цей напрямок. Відповідно, стало в рази важче, ніж було до того. Я переживаю насамперед за своїх хлопців. Авдіївка, Первомайка – це все, скажімо так, міста на карті, а ми оперуємо життями людей. Відповідно, я переживаю за своїх хлопців у цих населених пунктах. Оце найбільше переживаю. Я не переживаю за місто. Місто знищать, захоплять, вдасться, не вдасться. Нічого катастрофічного в цьому немає. Візьмуть – ми його все повернемо. Ми не повернемо життя людей наших. За це потрібно переживати. Я загалом переживаю за нашу країну. Якесь місто ми відбудуємо, ми вміємо будувати. Міста ми відбудуємо. Я хвилююся за нашу країну, щоб ми не втратили країну, а не конкретне якесь місто.
Суспільство розділилося
– Чому через два роки війни у нас досі є загроза втратити країну? Як так сталося?
– Якраз на початку повномасштабного вторгнення я за країну не хвилювався. Тоді країна працювала як одне ціле. Це був ідеал країни, будь-якого суспільства. Всі працювали на єдину мету. Ніхто не розказував, хто хороший, хто поганий. Всі працювали класно. У нас був один ворог, ми знали всі, що робити. Зараз ми вже не бачимо одного ворога. У нас зараз купа ворогів. У нас зараз ворог Росія, у нас ворог політики, президент, генерали, командири різних рівнів, просто солдати, які говорять щось не те, що потрібно. Суспільство – я не говорю за все суспільство, – але воно почало ділитися.
Як показує наша історія, у нас завжди було так. Воювати ми вміємо, ми завжди показували, що ми вміємо воювати. А от у політичному плані ми ніколи не могли добитися того, що потрібно. Ми спочатку єднаємося, а потім починаємо розділятися. Історія нам дуже гарно показує приклади з поляками, з литовцями, з росіянами, як ми постійно – частина туди, частина туди, частина туди. Хоча спочатку, щойно зʼявляється якась загроза, всі працюють як єдине ціле. Потім чим довше ми умовно воюємо, тим більше у нас з'являється ворогів. Всередині суспільства ми самі собі створюємо своїх ворогів.
“Або мене вб'ють на цій війні, або я доживу до перемоги”
– Скільки в тебе ще є потенціалу воювати?
– У мене особисто потенціалу … Я вже з армії, з війни не піду. Я не пробачу собі, що я покинув важкий час, покинув своїх хлопців, покинув товаришів, зрадив свою країну, зрадив свою батьківщину, зрадив свої принципи. Тому для себе я буду воювати до останнього. Або мене вб'ють на цій війні, або я доживу до перемоги. Я докладу максимум від себе, що зможу.
Щодо країни я не можу сказати, я не впевнений. Якщо ми так далі будемо продовжувати і у нас нічого не поміняється в політичному плані, в плані мотивації, в плані агітації країни, не впевнений, що надовго вистачить. Тому що ми зараз більшою мірою тримаємося ще на мотивованих людях. Їх ще вистачає. Багато людей втрачають просто мотивацію. Ті, які були на початку війни, мотивовані, зараз вони втрачають мотивацію, дивлячись на те, що робиться в тилу. Не те, що робиться на фронті, а те, що робиться в тилу.
Так, на жаль, є і втрати. Багато хлопців просто фізично не можуть виконувати ті завдання, тому що після поранень, навіть просто здоров'я не витримує постійно в окопах, постійно бігати, постійно під обстрілами і так далі. Тому люди постійно випадають. А на заміну їм приходять мало і вони дуже мало вмотивовані. Дуже мало вмотивованих.
“Вся країна має працювати на армію”
– 2024 рік. Як можна зараз вмотивувати людину стати військовим?
– Ну, по-перше, потрібно знову ж таки поміняти підхід до військовослужбовців. Вся країна має працювати на армію. Ми воюємо не з якоюсь маленькою країною за якийсь маленький клаптик землі, ми воюємо з величезною країною, з величезними ресурсами, з величезним потенціалом. В рази більшим, ніж наш. І впоратися з цією країною маленьким військом, маленьким залученням ресурсів на армію ми не зможемо.
У нас країна має стати на військові рейки. Кожен громадянин країни має працювати на армію. І він має відчувати, що він працює на армію. А у нас зараз дуже велика частина населення не працює на армію. У нас люди думають, що якщо я задонатив 100 гривень у місяць, то це я працюю на армію. Ні, у нас мають працювати заводи на армію, промисловість уся на армію. Ми повинні виготовляти все, що потрібно армії. Виготовляти, працювати. Тоді кожен буде розуміти, що він сьогодні цивільний, але він робить усе, щоб забезпечувати армію. Тоді ми зможемо виграти. Це підхід влади має бути. Ми маємо стати на військові рейки, щоб працювати на армію громадянам, звичайному цивільному населенню, що дозволяють робити, що показують, що можна робити. Населення так і буде робити. У мене претензій до цивільного населення, що вони десь там менше працюють, немає. Вони працюють дуже багато. Це саме в політичному плані ми маємо перейти і зовсім по-іншому працювати.
Про складну ділянку і втрати
– Зараз у вас глуха оборона?
– Вона більш подібна до глухої оборони, але назвати її суто глухою я не можу. Тобто ми стараємося десь проводити свої якісь локальні маленькі, але контратаки, штурми, щоб противник також відчував, що ми можемо щось зробити.
– Наскільки це складна ділянка?
– Дуже складна, тому що, по-перше, це міська забудова. Важче знайти противника, тому що знову ж таки забудова. Оскільки ми перебуваємо під самим Донецьком, тут до Донецька близько 20 кілометрів, можливо, і ближче, противник дуже часто використовує всі свої засоби, ховаючи їх біля будівель, за будівлями, різні засоби виставляє на будівлях, в яких живе цивільне населення.
Дев'ятиповерхівка, наприклад, у ній живе цивільне населення, вдень там бігають діти, граються, а зверху на дев'ятому поверсі стоїть ПТУР. І знову ж таки відпрацювати по ньому набагато важче, знайти його набагато важче, знайти ті самі артилерійські установки, техніку в міській забудові, в міській забудові набагато важче. Тому це складна ділянка.
– А наскільки вона складна у плані, наприклад, евакуації поранених та евакуації загиблих?
– Противник дуже багато використовує дронів різного типу. Це дрони-камікадзе. Вже часто почали застосовувати нічні дрони-камікадзе, що набагато важче стало під'їхати технікою туди, куди ми раніше могли під'їхати. Противник набагато частіше й активніше почав застосовувати звичайні Mavic. Буквально 2-3 хвилини, коли військовослужбовець десь з'являється на вулиці, одразу відбувається або мінометний обстріл, або з техніки якоїсь обстріл, БМП, танк. Просто скиди. І в цьому плані дуже важко. З кожним днем наших поранених, наших загиблих стає забирати все важче й важче.
– Загалом наскільки ці втрати зараз критичні?
– На будь-яку втрату потрібна заміна. Зараз із заміною важко. Це не критично. Ми справляємося, знаходимо ресурси, робимо все для того, щоб цих втрат було набагато менше. Але вони, на жаль, є. І це впливає на боєздатність. Будь-яка втрата впливає на боєздатність у різному вигляді. Я не навчився з цим справлятися. Тому що ми втрачаємо кращих хлопців.
Про жінок на війні
– Наскільки жінки можуть поповнити той дефіцит, який в армії наразі є?
– Я, скажімо так, не проти жінок в армії, але з правильним їх застосуванням на правильних посадах. Тобто це не означає, що жінка повинна брати до рук автомат і йти нарівні з чоловіком виконувати обов'язки. Я проти цього, але є дуже багато інших обов'язків, які можуть виконувати жінки нарівні з чоловіками. Дуже часто її недооцінюють, але робота у штабі дуже важлива. Тому що коли військовослужбовець не отримує зарплату, не отримує довідки, не зроблять йому документи, що він отримав поранення, не зроблять виплату, це дуже важлива робота. У нас завжди недооцінюють роботу саме в штабі. А це дуже важлива й дуже потрібна робота.
Я не кажу, що жінки будуть гірші, якщо дати їм до рук автомат і поставити в окоп. Так, фізичні навантаження, по фізіології склалося, що чоловік стійкіший і витриваліший. Хоча багато жінок можуть фору дати й чоловікам, тут безсумнівно, але більшою мірою ми привчили своїх жінок, що вона у нас кохана, у нас не так, як у Росії, – баба. У нас зовсім інше ставлення до жінок. Я не хочу, щоб будь-яка жінка була в окопі і переносила все те, що переносять хлопці. Це в першу чергу. Мені просто шкода. Це не їхнє завдання.
Якби у нас не вистачало чоловіків, питань немає, нам потрібно було б і жінок застосовувати як піхоту. У нас зараз, якщо подивитися у країні, вистачає чоловіків. Просто їм треба правильну мотивацію, правильну підтримку. Знову ж таки в мотивацію входить, як в голову вбити йому, для чого це потрібно, для чого ми тут. Так і показати йому, що прийшовши в армію, його тут усім забезпечать. Не дай Боже з ним щось станеться, він отримає поранення, його не покинуть, він не стане непотрібним країні, суспільству. І от у нас держава має цим зайнятися. А хлопці у нас сидять і чекають, коли проїде військкомат, щоб можна було вийти, піти прогулятися, піти до клубу й так далі. На жаль.
Про наболіле
– А ти легко відповідаєш на запитання – як ти? Чесно відповідаєш?
– У мене завжди все добре. Який би у мене стан в душі не був, як би важко не було, я ніколи… Це моє.
– А що ти відповідаєш на запитання, коли ми будемо в Криму?
– Коли ви прийдете і допоможете.
– Такий агресивний ти.
– Такими нас робить війна і те суспільство, яке ставить такі запитання. Якби вони не ставили такі запитання, а ставили запитання насамперед собі, що я можу зробити для того, щоб ми зайшли до Криму, щоб наші Збройні сили зайшли до Криму, тоді, скажімо так, військові не були б такими токсичними й агресивними. А коли людина не робить нічого і вважає, що хтось має прийти і зробити, що Збройні сили дуже довго проводять контрнаступ, скільки можна? А чого це я маю допомагати? Вони ж зарплату отримують. А чого держава не допомагає? А чого політики? А де сини політиків? А чого вони не воюють?
– Ти міг би бути дуже хорошим ухилянтом.
– Тут можна все, звісно. А що я потім своїй доньці буду розказувати?
– А що ти потім будеш своїй доньці розказувати?
– Не знаю, що я буду їй розказувати. Але я впевнений, що, можливо, вона і не буде питати. Тому що вона знає, вона бачить, де я і що я роблю.
Про своїх дівчат
– Скільки років твоїй доньці?
– Десять.
– Тобто вже знає?
– Так, знає і вона дуже цим пишається. Так, їй дуже важко. Вона постійно запитує, коли приїду. Вона постійно плаче, що їй не вистачає. Наскільки це можливо, намагаюся десь більше їй приділяти хоча б у телефонному режимі уваги. Але їй важко. Їй потрібен тато. Але їй потрібен тато в нормальній країні, де вона буде вільно почуватися, де вона не буде хвилюватися ні за що. У мене, на жаль, померла старша сестричка. І залишилося п'ятеро… батька нема і залишилося п'ятеро дівчаток. Тому в мене не одна дитина, в мене п'ятеро. Четверо дівчаток – сестри, і одна моя, але вони всі мої.
Передусім я зобов'язаний перед ними. Я повинен зробити те суспільство, ту країну, в якій їм буде комфортно жити. Я маю зараз зробити. 2014 року велика помилка того, що ми не тільки в політичному плані, а і в національному не зробили того, щоб завершити цю війну. І зараз хлопці, дівчата, яким по 18-19, тоді було по 8-9-10 років, вони зараз воюють тут разом з нами. Я не хочу, щоб мої діти дожили до того моменту, що в них стане вибір іти в армію.
У мене зараз одна з племінниць у 10 класі, вона уже хоче стати військовою. Вона хоче бути військовою. Я не відмовляю її, я підтримую будь-які їхні бажання. Хочеш – будь ласка, я тобі допоможу. Але хай вона буде військовою в мирній країні. Хай вона розбудовує мирну армію, готується до наступної війни. Тому що якщо ми не будемо готуватися до війни, то ми будемо воювати. Це показує знову ж таки наш теперішній досвід. Коли ти не готуєшся до війни, то на тебе обов'язково хтось нападе. Я хочу, щоб вона розбудовувала класну українську армію, але в мирний час.
– Скажи, а як звати твоїх п'ятьох дівчат?
– Валя. Це найменша. Далі Вероніка. Це моя, безпосередньо моя. Хоча, повторюся, вони всі мої. Іванка, Даринка і Анжеліка. Анжеліка найстарша. Я назвав по старшинству. Всі мої дівки.
– Чому ти вчиш передусім своїх дівчат? Що ти їм розказуєш з того, що для тебе є найголовнішим, щоб виховати українців?
– Насамперед дивитися на себе, на свої роботу, не дивитися на когось. Хтось кращий, хтось гірший. Ти відповідаєш за себе, робиш свою роботу. Ти маєш передусім ставити собі запитання, що можу зробити для себе, щоб жити краще, що я можу зробити для країни, щоб жити краще.
Читайте провідні новини дня:
- РФ стерла Авдіївку з лиця землі: що відбувається зараз і куди відступили ЗСУ
- Третя штурмова бригада показала інтенсивні бої в Авдіївці, коли туди зайшли перші бійці (відео 18+)
- Курс валют в Україні: долар лихоманить, чого очікувати далі
Хотів бути вчителем
– А ти мав бути яким вчителем?
– Вчителем історії.
– Вирішив писати?
– Навіть творити. Не просто писати, а творити цю історію. Якщо ми зараз її не будемо творити і робити цю історію, тоді цю історію запишуть для нас.
– А ти підручник напишеш чи полінуєшся?
– Бувають у мене такі думки щодо підручника, але не впевнений, чи в мене вистачить сил для нього. Я вже, напевно, за ці сім років в армії більше став військовим, ніж істориком. Я можу, якщо хтось захоче написати, розповісти все, як є, без усяких вигадувань і звеличувань. Краще розказати ту правду, яка вона є дійсно, ніж розказувати, що все у нас ідеально, все класно і колись ми напишемо, що ми так класно й легко виграли в цій війні. Колись, я сподіваюся, що напишуть, що ми виграли в цій війні, і ми будемо все для цього робити, але я сподіваюся, що напишуть правду, але не так, як дуже часто у нас люблять писати.
Яким буде закінчення війни
– Як ми перемагаємо чи як ми програємо?
– Як ми перемагаємо. От якраз більшість джерел, як ми перемагаємо. У нас суспільство хоче чути, що ми перемагаємо, і вони більшою мірою читають, як ми перемагаємо. І велика проблема зараз мотивації в тому, що нам казали, що два-три тижні – і ми переможемо. Так нам розказували, що в Росії вже немає резервів, ракети закінчуються, “Шахеди” закінчуються, вони нікого не мобілізують, техніка закінчується. А зараз ситуація на фронті показує, що у них нічого не закінчується.
Найголовніше – це людський ресурс з їхнього боку, в них його набагато більше. У нас 30-40 мільйонів населення країни, в Росії в рази більше населення. Вони просто, як дуже часто фраза є, шапками закидають. Вони якщо мобілізують усе населення країни, то їм не треба зброї, вони нас просто задавлять кількістю. Відповідно, нам потрібно працювати над якістю, але знову ж таки кількість збільшувати нам також потрібно. Цією кількістю, що є, ми не зможемо виконати повністю всі завдання, поставлені перед нами не просто керівництвом, а нашим обов'язком. Наш обов'язок – це повернути країну до кордонів 91-го року. Я хочу повернути країну до кордонів 91-го року, повернути всі наші території, і мені цього буде достатньо.
– Як ти бачиш закінчення війни?
– Я не мрію і не уявляю, яким буде завершення війни. Я не хочу думати. Я знаю, що воно буде важким. Воно не буде з радісним відкриттям шампанського, з радісними криками тощо. Воно буде важким. Для мене перемога, я сподіваюсь на це, я більш ніж упевнений, що ми зможемо це зробити рано чи пізно. Не знаю коли, але ми зможемо дійти до кордонів 91-го року, і на цьому війна моя не закінчиться. Тому що війна може закінчитися на бумажці просто підписанням миру, капітуляції, як би це не назвали. На цьому закінчиться лише один з етапів війни.
З Росією ми будемо воювати постійно. Ніколи наша війна з Росією не закінчиться. Росія ніколи не поміняється. Відколи існує російська імперія в будь-яких формаціях, Московія, Російська імперія, Радянський Союз, зокрема з Україною, Російська Федерація завжди вона буде претендувати на Україну, на українські землі, на український народ. Як би ця війна не закінчилася, от зараз цей етап війни, наступна буде знову, це сто відсотків. Просто результат цього періоду війни залежатиме від результату, коли наступна буде війна. Це буде 10 років, це буде 20 років, це буде 50 чи 100 років, але воно обов'язково буде.
Ще зі шкільних років чогось у мене була така впевненість, що ми будемо воювати з Росією. Ну я ще від того часу, мені подобалася історія, і я вивчав історію, і я завжди бачив по історії, що ми постійно воювали з Росією. І я був упевнений, що ця війна буде. Я не знав, коли вона буде, але от чогось у мене було таке відчуття. І коли почалася війна 2014 року, коли почалася повномасштабна, розмова з мамою, і от мама знову ж таки “хіба я могла повірити і подумати, що я дождуся до того, що мої діти будуть воювати”. Кажу, мамо, я ж вам казав, що війна буде.
Про нормальне життя на війні
– Люди іноді не йдуть на війну, тому що вони кажуть, що хочуть пожити ще нормально дуже короткий період життя. А ти пожив нормально, ти поживеш нормально і чи живеш ти зараз нормально?
– Я живу нормально. Я не розумію, чому люди вважають, що якщо ти в армії, якщо ти на війні, то ти не живеш нормально. Ми живемо нормально. Нас оточують люди, яким ти довіряєш, рідні, близькі. Вони стали для нас рідними, близькими. Всі хлопці, де б вони не перебували, вони живуть і роблять якісь комфортні умови для себе. Відповідно, я не можу сказати, що ми не живемо. Я б більше сказав, що під час війни нормально не живуть наші рідні і близькі. Чесно, ми про них менше думаємо, ніж вони думають про нас. Вони про нас набагато більше думають і переживають.
Я знаю, що я зараз тут, я впевнений, я сиджу в бліндажі, якщо навіть виходжу, я впевнений у своїх діях. Я ж не йду туди, коли виходжу на передній край до хлопців, я не йду з впевненістю, що мене зараз тут уб'ють чи мене зараз тут поранять. Ні, я йду з упевненістю, що я зараз прийду, подивлюся, що відбувається на позиціях, поговорю з хлопцями, дам їм якісь поради та настанови, що і як. Можливо, противника десь знищу, що по дорозі десь там виліз.
Ми впевнені, що ми зараз підемо, зробимо свою роботу, повернемося. Я не можу сказати, що ми не пожили і ми не живемо. Так, у нас є певні, скажімо так, нюанси нашої роботи. Не завжди ми можемо дозволити все, що хочеться, але люди в цивільному житті також не можуть дозволити собі все, чого хочеться.
“Створити комфортне життя для нащадків”
– Ти розумієш, навіщо ти народився на цей світ, зараз?
– Для війни, звісно, для війни. Ну а як? Ну якщо я тут. Правда, маму запитую, де вона автомата мого діла. Не признається. Напевно, заховала, не хотіла все-таки, щоб я йшов воювати. Але я народжений для того, щоб робити те, що я можу, і те, що потрібно. Дати продовження своєму роду, створити комфортне життя для своїх нащадків. Я не тільки стараюся робити для своїх дітей, це мій пріоритет, але я не роблю так – оці живуть добре, а ці будуть жити погано, бо мені на них плювати. Я народжений для того, щоб працювати. Працювати на будь-чому, для будь-чого, для досягнення якихось хороших цілей, для хорошої мети.
– Тобто все має сенс?
– Все має сенс, будь-що. Ми повинні працювати в будь-якому напрямку, але працювати на щось, для чогось хорошого і робити щось хороше. Ми народжені для того, щоб нести радість у цей світ, а не війну, не щось негативне, а позитив і радість.
Читайте також:
