Геннадій Юдін разом з групою добровольців від початку вторгнення допомагав жителям міста. Згодом, попри обстріли та постійні бомбардування, до самого захоплення Авдіївки рашистами вивозив містян зі справжнього пекла, яке колись було їхнім рідним домом.
Приголомшливу історію життя та справжньої боротьби за життя мешканців Авдіївки від українського героя дивіться в ексклюзиві TSN.UA.
Геннадій Юдін зустрів війну ще у 2014 році. У той час він був ще міліціонером і служив у своїй рідній Авдіївці. Тоді йому вперше, але на жаль не востаннє, довелося дізнатися, що таке окупація рідного міста. У 2014, на самому початку вторгнення РФ на Донбас, він з сім’єю та двома дітьми переїхали до Києва. Утім, вже за 3 роки, Геннадій повернувся на малу Батьківщину і відновився на посаді.
“Поки жив у Києві, я багато думав про війну. Ми багато втратили через Росію: ми з дружиною до 2014 року їздили на роботу до Донецька щодня, у нас там теж квартира була. Я не хотів, щоб з моїм рідним містом я вирішив повернутися в поліцію, хотів бути корисним своїм землякам і своїй області… Після навчання в Маріуполі мене відновили на посаді та у званні… Мене призначили старшим ювенальним інспектором, я працював з дітьми”, – розповів Геннадій.
Геннадій згадує, яким було його життя до повномасштабної війни. Каже, Авдіївка була прифронтовим містом і до 2022 року, але обстріли були не часто і тільки по околицях.
У 2022 почалось пекло
Поліцейські постійно бачили їх наслідки, утім ставилися буденно і великої війни не чекали. Все змінилось у березні 2022, коли рашисти почали гатити без перебору. Страждала не тільки Авдіївка, але і містечка поруч. Кілька страшних історій, які на власні очі бачив Геннадій, він не забуде ніколи.
“Я запам'ятав виїзд у квітні до Красногорівки. Росіяни скинули бомбу на приватний сектор, один будинок був повністю зруйнований. Під завалами загинули дві неповнолітні дівчинки (5 та 14 років). Батько сам їх відкопав. Ми везли їх до лікарні, він сподівався, що вони ще живі. Я знав цю сім'ю, ми товаришували.”
У травні ми рятували постраждалих біля коксохімічного заводу: росіяни обстріляли зупинку, де громадянські люди чекали на свій автобус після зміни (завод тоді ще працював). Пам'ятаю, там був чоловік, у нього ноги відірвало поперек, він кричав: “Рятуйте мене!” – і повз на руках. Він помер вдома.
Ми намагалися вивозити тих, кого можна було врятувати. Мені чомусь запам'ятався чоловік, який у дорозі дуже просив води. Їхати до лікарні було чотири кілометри, ми його довезли – і він одразу помер.
У червні був масований обстріл будівлі нашого відділення поліції. Будинок просто звалився, не було ні даху, ні вікон. Було ухвалено рішення про вивезення всіх співробітників, наш відділ почав базуватись у Мирнограді. Звідти я та мій напарник Діма Соловій щодня їздили до Авдіївки, це близько години шляху.”
Але у Геннадія є у пам’яті і щасливі історії. За 2 роки своєї відважної служби, йому вдалося врятувати і вивезти з-під обстрілів десятки людей. На відео нижче він з побратимом вивозять з-під Авдіївки літнє подружжя та їхніх тварин.
“Хто тільки не їздив…”
Як іронізує сам Геннадій, хто з ними тільки не їздив: “і морські свинки, і собаки, і кішки, і папуги, і шиншили”. Були і більш складні завдання. У квітні 2023-го Авдіївських поліцейських попросили врятувати 5 коней, які втекли з притулку і гуляли центром небезпечної уже на той час Авдіївки.
“Також ми співпрацюємо з притулками. У листопаді 2023 року ми допомагали харківському притулку вивозити з Авдіївки коней, які втекли з кінної ферми. Вони були вже дикі, через це співробітникам притулку не всіх вдалося забрати самим. Ми шукали п'ять коней, коли побачили, що дві ходять по центру Авдіївки – це близько шести кілометрів від стайні, ми їх зупинили, попросили місцевого простежити, щоб коні не пішли, і поїхали за хлопцями з притулку, у них була спеціально навчена кобила, яка діє як приманка. приїхав на цій кобилі, заманив коней – ті пішли за нею, шість кілометрів вони йшли до спеціальної машини, де їх вивезли до Харкова, там і зараз живуть.”
Найстрашніше було попереду
Ніхто тоді, на початку 2023-го і не думав, що справжнє пекло лише попереду. За пів року у жовтні рашисти поперли у лобовий штурм міста і приступили до його методичного знищення, складаючи одна за одною багатоповерхівки ФАБами та КАБами. Відтоді жити в місті було уже неможливо, але люди все ще лишались. Геннадію та його побратимам все частіше доводилось не рятувати, а ховати людей.
Щодня ми заїжджали до Авдіївки та бачили, як удома один за одним просто складалися. Моя мама просила перевірити, як там наш будинок. Я приїхав до нього наступного дня після її дзвінка: будинок повністю вигорів, усі дев'ять поверхів, усі чотири під'їзди. Не знаю, як описати, наскільки боляче було бачити своє рідне місто таким.
“У приватному секторі ще більш-менш можна було відкопати загиблих та поховати із сусідами. У багатоповерховому секторі ми не завжди могли навіть тіла дістати з-під завалів. Ми намагалися не залишати трупи лежати на вулиці, збирали їх та звозили у безпечне місце, звідки їх потім могла забрати ритуальна служба. Ми зв'язувалися із родичами, вони ставили крапку на карті, де поховати людину. Трун вже не було, закопували в спеціальних мішках для трупів. Загиблих, чиї родичі могли вивезти тіло із Донецької області, ми доставляли до моргу Покровська. Важко навіть сказати, скільки загиблих ми з літа 2023 поховали в Авдіївці і вивезли в покровський морг, чоловік 50 точно.”
За словами Геннадія, за даними на січень 2024 року у 30 тисячній Авдіївці лишилось близько 900 людей. Здебільшого це були літні люди, які не погодились на евакуацію з багатьох причин: хтось боявся залишити дім, хтось боявся бути покинутим в іншому місці.
“Білі янголи” українського Донбасу
Були й ті, хто запевняв, що краще помре, але на рідній землі. Після захоплення міста Геннадій та його група поліцейських-рятувальників продовжує працювати на цьому напрямку. За роки допомоги людям їхню групу прозвали “Білі Янголи”, бо свої перші виїзди вони робили ще на початку 2022 року на білій “Газелі”. Зараз Геннадій опікується Очеретинською громадою, куди доставляє з Мирнограда на Донеччині ліки, їжу та іншу необхідну гуманітарку. Зараз, каже Геннадій, там не краще ніж в Авдіївці до початку штурму міста.
“Я не падаю духом багато в чому завдяки згуртованості з колегами та завдяки людям, яких вдалося вивезти. Є в Авдіївці вулиця Чернишевського, перша вулиця у місті, куди зайшли росіяни (це було ще у січні 2024-го, багато цивільних тоді загинуло). Незадовго до цього я вивіз звідти літню пару. Вони зв'язалися зі мною після новин про захоплення вулиці, дякували. Вони потім ще багато разів дзвонили, казали, що “якби не ви, то нас би живими вже не було”. Якісь свята настають, мені багато людей пишуть привітання, дякують за все, а я навіть цих номерів вже й не пам'ятаю. Це дуже допомагає.”
Коли я зрозумів, що не зможу більше в'їжджати до свого рідного міста, мені стало так важко на душі. Таке почуття було, що я ніколи не побачу Авдіївку такою, якою вона була раніше. Досі це відчуття зі мною.
Але я не збираюся опускати руки, для мене найважливіше залишатися вірним присязі та допомагати своєму народові. Я продовжую вірити, що ми повернемо українську Авдіївку, всі наші землі повернуться додому. Так, Авдіївка вже не буде колишньою, але ми її обов'язково відновимо та відбудуємо заново.”
Історія Геннадія приголомшує та окриляє. Саме завдяки таким як він, українським поліцейським та воїнам ЗСУ кожен українець досі може вірити і чекати на перемогу. Тож не забуваємо про наших хлопців та дівчат на нулі і в тилу – донатитимо на ЗСУ.
Читайте також:
