Проте, мало хто звертає увагу на те, що вже другий місяць для лукашенківської Білорусі минає в умовах перевірки бойової готовності та проведення навчань армії, які стартували ще 11 березня з залученням щонайменше 6 тис. резервістів. Все це начебто стало відповіддю на найбільші військові навчання НАТО від часів Холодної війни Steadfast Defender 2024, які триватимуть до 31 травня й охоплюють полігони 13 країн-членів Альянсу.
Наприкінці березня, під час відвідин прикордонного з Литвою Ошмянського району, де відбувалися заходи з перевірки бойової готовності білоруських ЗС, самопроголошений президент Лукашенко погрожував сусідам відповіддю на можливі провокації на кордон (хоча в квітні Польща зафіксувала збільшення випадків незаконної міграції з боку Білорусі та агресивних дій щодо своїх прикордонників із боку нелегальних мігрантів – ред.), а згодом, вже під час відвідин Гродна, заявляв про підготовку офіційного Мінська до війни.
Занепокоєння зросло ще більше після того, як Білорусь почала процедури призупинення дії Договору про звичайні збройні сили в Європі (встановлював обмеження розмірів звичайних ЗС і визначав граничні чисельності звичайних озброєнь, розгорнутих сторонами у Європі – ред.) – наступний крок після призупинення дії Договору щодо Польщі та Литви. А вишенькою на торті стали слова Лукашенка під час візиту до Москви, що вони з Путіним – співагресори. Хоч з останньою тезою білоруського диктатора не погодитися складно, наразі немає ознак, що Білорусь може бути використана для повторного наступу на Україну з півночі, чи атаки на Литву чи Польщу.
Мирна, тиха та спокійна, як висловився Лукашенко, Білорусь справді потрібна Росії, тому варіант її вступу у війну серйозно не розглядають. Однак, це поки що. Найближчими роками ситуація може змінитися, а дії режиму Лукашенка знову заполонять інформаційний простір. Тому, як слід розуміти ці заяви та на що чекати від білоруського і російського диктаторів-співагресорів, читайте в продовженні цієї теми в статті експертів програми російських та білоруських студій Ради зовнішньої політики “Українська призма” Ярослава Чорногора та Павла Радя.
Градус напруженості – стабільний: мігранти, як один із важелів тиску
Можливо, багато хто вже не пам’ятає, як за пів року до повномасштабного російського вторгнення в Україну, на кордоні Білорусі з Польщею та країнами Балтії спалахнула справжня міграційна криза, коли тисячі нелегалів штурмували кордони натівських країн (багато експертів тоді справедливо наголошували, що це Путін руками Лукашенка розхитує ситуацію на кордоні ЄС і НАТО – ред.)
Хоча від того часу й не часто з’являється інформації про спроби нелегальних мігрантів прорватися в ЄС з території Білорусі, це не означає, що їх немає. Навпаки, міграційна криза не вщухала протягом останніх 2 років, а кількість спроб незаконного перетину кордону стабільно висока. До прикладу, протягом 2023 року було зафіксовано приблизно 26 тис. спроб прориву білорусько-польського кордону. Інтенсивність, звісно, нижча, ніж 2021 року, коли протягом осінньо-зимового періоду майже 40 тис. мігрантів намагалися потрапити до Польщі, проте достатня для того, аби створювати щоденні проблеми західним сусідам Білорусі.
До того ж, помітна тенденція, що незадовго до початку нової фази російсько-української війни збільшується кількість ІПСО, пов’язаних із Білоруссю, а Мінськ посилює міграційний тиск на своїх сусідів. Все це відбувається з метою впливу як на українське воєнно-політичне керівництво, так і на західних партнерів України. Так було протягом весни-літа минулого року, коли Москва готувалася відбивати український наступ. Те саме відбувається й зараз, коли РФ готується до літньої кампанії. Проте мігранти – далеко не найвищий щабель загострення ситуації.
Пульт управління ескалацією: він, як завжди, в Кремлі
Перетворення Білорусі на ще одну гарячу точку в Європі залежить не стільки від Лукашенка, скільки від Москви. У Мінську немає ілюзій, що серйозна ескалація у відносинах Білорусі з її сусідами може значно дестабілізувати режим. Однак останнє слово буде явно не за Лукашенком, а за його найближчим союзником – Путіним.
Спільні російсько-білоруські навчання “Союзна рішучість”, які проходили від 10 до 20 лютого 2022 року на кількох білоруських полігонах та кордоні з Україною, якраз напередодні повномасштабного російського вторгнення, наочно продемонстрували, що суб’єктність білоруського диктатора в питаннях війни і миру є дуже незначною (якщо підняти статті західних видань за лютий 2022 року, багато ЗМІ писали про завершену цими навчаннями окупацію Білорусі Росією – ред.). Тому, якщо у Росії виникне потреба запустити спіраль ескалації із залученням Білорусі, офіційному Мінську буде складно цьому опиратися. Тим більше, що Кремль має достатньо механізмів впливу на Білорусь, передусім в економіці та енергетичному секторі.
Загострення ситуації: чотири основні сценарії
Запуск Росією ескалаційної стратегії може мати різні форми: від обмежених до більш широкомасштабних операцій, що можуть бути націлені не лише на Україну, а й на Литву та Польщу. Проте вибір конкретної опції залежатиме від цілей та спроможностей Москви.
1. Залучення білоруських військових до ведення бойових дій.
Протягом останніх двох років білоруський ВПК працював на потреби російського війська. Наступним кроком може стати залучення білоруських військових до бойових дій на сході та півдні України. Краща підготовленість та більший досвід порівняно з російськими новобранцями може стати фактором, який схилить Москву до використання білоруських військовослужбовців у деяких операціях. Що важливо, цей сценарій зменшує ймовірність ударів у відповідь з боку українських сил, адже участь білоруських військових не розголошуватиметься й відбуватиметься приховано.
2. Створення осередків бойових дій на кордоні з Україною.
Реалізація цього сценарію передбачатиме не проведення наступальних операцій, націлених на проникнення вглиб України, а дестабілізацію білорусько-українського кордону з метою відтягування більшої частини українських резервів, а таким чином – запобігання їхнього використання на більш пріоритетних напрямках. Хоча для таких дій достатньо буде лише ЗС РБ, цей розвиток подій матиме певні негативні наслідки як для Мінська, так і для Москви. Цілком ймовірно, що низка стратегічно важливих об’єктів, зокрема військові бази, НПЗ, підприємства ВПК та залізниця, опиняться під вогневим ураженням української армії, а таким чином їхнє використання буде значно обмеженим.
3. Створення військової напруженості на кордоні з країнами-членами НАТО.
Білорусь може вийти за рамки створення міграційної напруги, перейшовши до більш серйозних дій та погроз. Можливе проведення регулярних навчань близько до кордону з Польщею та Литвою (як це вже було біля кордонів з Україною напередодні повномасштабного російського вторгнення – ред.), що сіятиме занепокоєння в сусідніх країнах, а також потенційно негативно вплине на ставлення до білорусів у цих країнах. Не можна відкидати й здійснення провокацій. До прикладу, порушення повітряного простору держав-членів НАТО або незаконний перетину кордону білоруськими військовими не лише підвищуватимуть градус занепокоєння, а й ставитимуть керівництво даних країн перед непростою дилемою – як відповідати на такі дії.
4. Участь Білорусі в наступальній операції у балтійському регіоні.
Цей сценарій є найбільш віддаленим у часі та складним з точки зору реалізації, адже Росії доведеться мобілізувати значну кількість як людських, так і матеріальних ресурсів для початку війни з країнами-членами НАТО. Цілком імовірно, що білоруське військо братиме участь в операціях РФ, діючи на литовському напрямку. Однією з потенційних точок удару може стати Сувальський коридор, який є найкоротшим шляхом від Білорусі до Калінінградської області. Водночас не можна відкидати можливість основного удару за напрямком Вільнюс-Каунас-Клайпеда. Аргументами на користь даного рішення можуть слугувати розташування доріг (в районі Сувальського коридору вони простягаються з півночі на південь, на відміну від вільнюського напрямку), що спростить пересування російсько-білоруського контингенту військ, шанс для захоплення литовської столиці та можливість блокування виходу Литви до моря.
У будь-якому разі, спектр можливих комбінацій є ширшим і більш різномісним. Країнам-членам НАТО важливо вже починати готуватися до перетворення східного флангу Альянсу на зону бойових дій, а Україні – не втрачати пильності та розсудливості у взаємодії з офіційним Мінськом. Хоч Білорусь все більше випадає з поля зору західних та українських політиків, напрацювання стратегії щодо неї як на рівні окремих держав, так і на регіональному може допомогти запобігти найгіршим сценаріям розвитку ситуації, або принаймні бути добре готовими до них.
