Селище Липці Харківської області. 13 км до ворожих позицій. Навколо руїни, гуркіт вибухів. 10 квітня авіабомба тут вбила 14-річну дівчинку та двох жінок. Пішла примусова евакуація місцевого населення. Сьогодні там пустка. На захисті території залишились українські воїни.
Койоти – божества війни і кохання
Бійці 125-ї Обр ТрО, сформованої у Львові — це саме ті добровольці, які стояли в черзі до військкоматів у лютому 2022-го, без бойового досвіду і навіть строкової служби в армії. В теорії ця бригада створювалась для захисту стратегічних об’єктів на Львівщині в умовах воєнного стану. На практиці — вони понад 700 днів на фронті, звільняли Донецьку область, тепер захищають Харківщину.
“Коли почалась війна, ми з сім’єю були у Львові, збирались на відпочинок до Карпат. Як почув, що робиться, одразу пішов до військкомату. Боявся, що не візьмуть, я ж сам з міста Прилуки Чернігівської області. Але все вийшло. Записався добровольцем. Донині тут”, — розповідає боєць з позивним “Оса”.
І таких історій — безліч. За словами комбата з позивним “Мартен”: “Коли ми формували батальйон, то довго думали над назвою. На складі було тільки два види тканин для пошиття форми – синтетична “піксель” і “койот”, більш натуральна. Звісно, ми вибрали екологічний варіант. І мені пригадалося, що за віруваннями індіанців, койот — це божество війни та кохання, дуже хитра істота. Отак і мої люди. Вони прийшли “нулячі” в плані ведення війни, але дуже мотивовані і розумні. А сьогодні це настільки досвідчені воїни, що жодна нечисть їх не злякає”.
До цих хлопців вже в 12-й раз навідались українські митники і підготували матеріал для ТСН.ua з передової фронту.
Кожен приїзд цивільних — це потужна психологічна розрядка, кажуть військові, які цілодобово стоять на захисті нашої країни.
Військовий порядок
Підйом — близько 4 ранку. Поки сонце не зійшло. Сніданок класичний — кава, яєчня, варіації на тему тушонка-макарони. В питаннях побуту — вода у криниці. Вимкнули електрику — рятуються генераторами та зарядними станціями.
“Кожен має свою ділянку роботи. Якщо в колективі здорова обстановка, то обов’язки діляться самі собою. Один вміє ремонтувати, інший — куховарити. В протилежному випадку працює армійський принцип — є наказ, автоматичний розподіл завдань, і вони виконуються. У нас колектив дружний і не треба нікого змушувати до роботи”, — каже “Мартен”.
Після сніданку кожен береться до справи. Хтось їде на позиції, інші працюють в радіусі населеного пункту. Пересуватися на авто можна тільки “по-сірому”. На швидкості та з вимкненими фарами. Бо “пташки” обстріляють.
Аби вціліти і не нашкодити, гостей “веде” заступник комбата “Радник”. У минулому — професійний військовий, командир роти спецпризначення Нацгвардії, згодом на митниці — співробітник управління з боротьби з контрабандою.
“Я теж пішов добровольцем на шостий день війни. Мотивація — показати сину-підлітку приклад мужності: яким має бути чоловік і як ухвалювати рішення. Був командиром роти, воював за Лиман, Ямпіль, Торське… Але минулого року сталася біда. Дитина серйозно захворіла, потребувала складної операції. Щоб поставити сина на ноги, мусив покинути службу. А коли все владналося, вирішив вернутися у стрій. Мені не зайшло цивільне життя: хлопці в окопах, а тут свята і весілля. І я тут же повернувся до своїх. Заступником командира батальйону”, — розповів 51-річний “Радник”.
Філолог-розвідник
Перша точка, яку показали військові — “об’єкт ухвалення рішень”. Це мозок і хребет військового підрозділу.
На стіні — кілька великих моніторів, на яких видно і позиції ворога, і місцевість з висоти пташиного польоту.
“Зараз ми бачимо противника, наразі демаскувалася лише одна особа, очевидно, в них ротація або підвіз продовольчого та речового забезпечення. Планується вогневе ураження для деморалізації ворога”, — коментує офіцер з позивним “Кінь”.
До війни цей 37-річний чоловік займався дитячими товарами. За освітою — філолог. Пішов добровольцем, до війська стояв у черзі. Сьогодні керує розвідкою, синхронно працює за комп’ютером, ноутбуком, планшетом, смартфоном і в навушнику.
“Моє завдання — виконувати управління засобами розвідки і передавати дані командиру. Для того екіпаж з поля дає мені картинку, а екіпаж, який має “пташку”, підв’язує до неї БК. Я слідкую за всім з протилежного боку екрану. Отриману інформацію акумулюю, аналізую, даю командиру і він віддає накази на ураження противника. Також я дивлюся за нашими сусідами, часом ціль може перейти з їхньої зони до нашої, щось може з’явитися в радіоефірі і треба провести комунікацію зі своїми, або спостерігати паралельно, чи є “крила” противника, і чи варто нам виконувати якесь завдання, аби не демаскувати себе і не бути ураженими.
Також я спостерігаю за всіма екранами і слухаю весь гамір, тому один навушник завжди у вусі, а друге вухо ловить шум. Робочий день триває до 24 годин. Якщо є можливість на сон, то може бути. А може і не бути. Зазвичай я не пам’ятаю, який день тижня, тільки знаю, скільки годин до зміни. До війни нічого того не вмів. Але допомагає те, що був підприємцем і завжди працював на результат, щоб не було скарг. Стиль, коли ставиш собі високу планку, дає можливість триматися у всіх процесах”, — розповідає “Кінь”.
Паралельно можна спостерігати, як завдяки роботі цих хлопців стався “бабах” і загорівся продовольчий склад ворога. Ціль уражена.
На “вірусне” запитання, чи надовго ця війна, “Кінь” відповідає: “Вона точно закінчиться несподівано, але якого числа, ніхто не знає. Головне, припинити випрошувати якусь конкретну дату. Минуле — це до війни. Майбутнє — після. В нас є тільки теперішній час. Але треба розуміти, що війна — це дуже дорого, і це завжди смерть та розруха. Колись я обов’язково приїду сюди з дітьми, щоб вони подивились і запам’ятали, до чого не треба допускати”.
За словами “Коня”, саме родина — найбільш серйозний аргумент підтримки. Не можна воювати за щось, чого не можеш торкнутися. “Якщо це не сім’я, а щось далеке, якась ідея… Воно не працює. Любов конкретна. І я дуже вдячний своїй дружині, яка в тилу “воює” за нас двох”, — зізнався воїн.
Коли прилітає КАБ в сусіднє село – летить штукатурка
Після знайомства з “мозковим центром” гості повертаються на “базу”. Обхідними шляхами, бо ходити селом серед білого дня небезпечно. Після обіду воїни радять подрімати. Бо на бойові позиції висунутися можна тільки в сутінках. Аж раптом як загриміло! Раз. Другий. Зі стелі посипалася штукатурка. Вибігли на вулицю.
“Ото десь поруч. В сусідньому селі вибухнула керована авіабомба. Махіна вагою до 500 кг, яку запускають з Росії. Можливо, вони шукають нашу артилерію або пункт управління. Стратегічно такими маневрами вони нічого не отримають, але руйнувань можуть завдати жахливих”, — каже “Мартен”.
“А ви знаєте, коли летить КАБ, свистить дуже противно. Жахливо бісить. Шарудить, як реактивний двигун. Зате 152-й снаряд “співає” дуже мелодійно. Як соловейко. Фіть-фіть, а потім — геп. Я пробував зловити, яка то нота, ля чи сі. Якби була під рукою гітара, точно би зловив тональність, на якій воно летить”, — жартує воїн “Акорд”. В цивільному житті — державний службовець з 20-річним стажем. А в душі —музикант.
Боєць з позивним “Білий” продовжує: “До нас психологи приїжджали. Кажуть, вам треба прогулянки в лісі і секс… Я, щоправда, не знаю, як вони це уявляють на “нулі”.
Насправді, за словами “Білого”, для психотерапії він особисто дивиться мультики. Переважно аніме. Це відволікає від реальності і воєнного побуту.
“Пам’ятаю, приїхав додому, ліг спати в ліжко. Не можу заснути… Годину, другу кручуся. Потім встав з ліжка. Вклався на підлозі в спальнику, і заснув, як немовля. Прокидаюся. Біля мене в мішку скрутилася донька. Я ледь не заплакав від радості, обняв малечу, поцілував, так добре стало. Раптом дружина прокинулась. Плаче: що з тобою сталося, вже спати нормально не можеш. А я щасливий, бо вдома. Але потім якось звик до перини”, — ділиться “Білий”.
“Гра в бісер” і букет квітучої вишні
Наступного дня гості вирушають з воїнами на бойові позиції, ціль — написати про побачене. Дорогою — зупинка біля руїн, де тиждень тому впав КАБ. Там загинули люди. Назустріч прямує собака. Якийсь місцевий Хатіко, що дотепер чекає на господаря. Далі — просто дорога і розбиті будинки на узбіччях.
Далі шляхом — божевільні краєвиди, випалені війною, сонце сідає, в повітрі пахне весною, а трохи далі, де зеленіє посадка — ворог. Мабуть, спить.
Приїхали. Хлопці зустрічають як рідних. Спочатку ведуть траншеями. Копали власноруч. Оббили дошками. Проклали доріжки. Майже бруківка. “Тут дуже поганий ґрунт, тому коли дощі, болото налипає, як тісто. А це вбиральня і вмивальник. Ми ж не свині якісь. Навіть в полі має бути чистота”, — показує один з воїнів.
Біля бліндажа — спортивний майданчик. Штанги, гантелі, турнік і навіть дзеркало з вмивальником. Для особливої розрядки є колода з сокиркою — рубати дрова.
Під землю ведуть дерев’яні сходи. Стіни оббиті дошками. Пахне сосною. Окремо кухня — не в кожної господині так охайно. Поруч спальня, двоярусні ліжка. Чиста постіль. Тепленько. На стіні — полички з книжками. Впала в око високоінтелектуальна “Гра в бісер” Германа Гессе — твір нобелівського лауреата, який вважав цей роман відповіддю на фашизм і спробою прославити духовність в “чумному, отруєному” світі. Поруч холодильник, змайстрований з ящиків з-під БК. Там продукти.
“А це кормушка для нашого Толіка. Він вигнав всіх мишей” — “Це щур?” — “Ні, Щур — це мінометник. А Толік — це пацюк, він сірий, живе в полі, як і ми. Он в сусідньому бліндажі є такий же Рататуй”.
Хлопці пригощають кавою. “Така смачна, як вдома” — “Ні, вона особлива, з пісочком”, — жартують воїни.
На вулиці гостей зустрічає “підрозділ” бойових собак. “Це Палений. Він приплівся до нас весь травмований, обгорілий. Он як від’ївся. В нього дві подруги, Панда і Бабайка”, — потішаються хлопці з потріпаного чорного собаки. До слова, песики часто попереджають хлопців про небезпеку — за кілька хвилин до обстрілів обов’язково ховаються в бліндаж.
Далі воїни ведуть до іншого бліндажа, до бійця з позивним “Мазай”. Чоловік з міста Турка на Львівщині. Хлопці називають його “Султан”.
“Мазай” безмежно радий гостям. В його “норі”, як він каже, також ідеальний порядок. І книжки. З улюблених — “Пригоди бравого вояка “Швейка”. Потім “Султан” приносить оберемок квітучої вишні. До сліз. Букет довезли до самого Львова.
Але якщо прибрати лірику, то ми знаємо, що від позицій до лігва ворога кілька кілометрів. Час від часу він атакує. Повітряні тривоги майже без упину.
Життя в окопі – це пригода
Знов дорога. Поле. Посадка. Наші. Зустрічає 25-річний Андрій, також з позивним “Бабай”. З початком війни повернувся з Польщі і пішов до ТРО. За рік демобілізували за станом здоров’я. Але не знайшов себе в цивільному житті. За 5 місяців повернувся назад. Не відпустила нудьга за побратимами. Одразу став командиром взводу.
“Тепер чергую з хлопцями на позиціях. На 2 години заступаємо, потім 4 відпочиваємо. Загалом, життя в окопі — це пригода. Якщо є бліндаж — ти щасливчик. А коли буржуйка і ліжко — все супер, ти в теплі і безпеці, можеш відпочити та посушити речі. Якщо нова позиція і нема “нори” — береш лопату, кирку і риєш собі окопчик, замасковуєш гілками, сітками. І ти в безпеці. Якщо це літо — є одноразовий душ, пляшка води, миска, вологі серветки. Зимою — сніг. І пішов. Душ і ванна — тільки в тилу. Кухня в нас також — п’ять зірок. Якщо є гречка і квасоля з м’ясом, то це просто топ. Я до війни барменом працював і можу змішати смачний коктейль. А є хлопці, які були кухарями чи просто люблять готувати й показати свій талант. Тому в нашому меню — від яєчні з беконом до плову і борщу. Ворог звідси близько і поводиться агресивно. Часто заходять ДРГ. Та коли спокійно, ми копаємо. Гріємось. Облаштовуємо фортифікаційні споруди. Спілкуємось. Ділимось досвідом. Коли знаєш, як правильно вдітися, то не змерзнеш. Якщо ти знаєш, що правильно з’їсти — не будеш голодний. Кожен воїн має бути багатофункціональним — і стріляти, і копати, і підтримати побратима морально. Бо найстрашніше на війні — коли гинуть друзі, а ти не можеш забрати їх з поля бою. Так було з моїм другом Алі. Кілька днів на те пішло. Вони ж своїх кидають, але знають, що ми обов’язково повертаємось за нашими полеглими і тримають на прицілі. Атакують. Та все вдалося. Сашко Алієв знайшов вічний спокій. Я теж заспокоївся”, — розповідає колишній бармен.
За словами “Бабая”, сьогодні їм дуже потрібне озброєння: дрони, роботизована техніка, дистанційне мінування. І потрібен особовий склад. Виключно мотивовані люди. Одна мотивована людина зробить більше, ніж 5 демотивованих. І потрібна ротація. Люди, які прийшли від початку, виснажились.
“Якщо ці всі фактори з’єднати, то буде супер, — резюмує Андрій. — А ще нам дуже помагають тварини. Якщо бачимо в полі кабанів чи диких кіз, то розуміємо, що ворог не підходить. Вони інстинктивно відчувають небезпеку. Оскільки ми на звільнених територіях, то тут дуже багато котів і собак. Ми їх годуємо, і вони проходять з хлопцями ротацію. Ось, пес Дюк — ветеран служби”. На цій життєдайній ноті прощаємось, бо сутеніє, і можуть початись обстріли…
Страшенно шкода залишати хлопців в полі. Галичани Дід, Сич, Даф, Толян, Мазай, Бабай старший і молодший, Артист з Костянтинівки і Сич з Краматорська. Розумієш, як їм важко, а ти нічого не можеш вдіяти, окрім як зібрати необхідне і приїхати ще раз. І так — до Перемоги.
Матеріал підготувала Тетяна Самотий і Волонтерська команда Львівської митниці
Читайте провідні новини дня:
