Чому у нас такий слабкий зв'язок між поколіннями і немає традиції передавати та берегти спадок, який є не просто матеріальним надбанням, а джерелом правдивих знань про цілі епохи? Як сімейні архіви можуть повертати пам'ять цілим поколінням, які російські імперці намагалися стерти?
Три неймовірні історії про сімейні реліквії, які дивом збереглися – у сюжеті кореспондентки ТСН Валентини Доброти.
Катерині було важливо врятувати нагороди чоловіка
Перша світова, жовтневий переворот, громадянська війна, розкуркулення, Голодомор, Друга світова, знову Голодомор, буремні дев'яності і нова війна. За останнє століття українців грабували, переслідували та нищили. Та головне – у кількох поколінь українців намагалися вкрасти історичну пам’ять.
Катерині Павленко – 31 рік. Але пережитого нею вистачить на кілька життів. Її чоловік Дмитро на позивний “Вірус” боронив Україну від 2014-го. В серпні 2023 року загинув. Його нагороди та бойові прапори – це те, що залишилося їхнім двом дітям на згадку про тата-героя.
“Його батько навіть на руках не потримав. От показує, що дядя і все. А я кажу, це тато”, – згадує Катерина.
Але цього літа саме поряд з їхньою квартирою у столиці вибухнула російська ракета. На щастя, вони гостювали у родичів. І перше, що спало на думку Каті після страшних новин з Києва – у квартирі були речі чоловіка.
“Мені неважливо було там золото, гроші, іграшки дітей, речі. Я дзвоню, кажу, так, мамо, там у кімнаті на поличці, за шухлядкою лежить медаль. Там шафи нема взагалі. Шеврони були, які розлетілися, я їх так і не знайшла, вони могли в вікно вилетіти”, – розповідає жінка.
Нагороди вдалося знайти поміж уламків квартири. Для родини вони, як сімейна реліквія, яку передаватимуть з покоління в покоління.
“Ще і до цієї війни у нас мало родин могли похизуватися спадковими речами. Фото прапращурів. Їхні документи. Посуд, вишиванки чи дорогоцінні прикраси. Все це втрачалося під час обстрілів чи пожеж, етапування до Сибіру або обмінювалося на харчі. На відміну від європейців, ми не можемо похизуватися родовими маєтками чи сімейними бізнесом зі столітньою історією. Саме так ворогові вдалося створити міф про “бідних українців”, – зауважує кореспондентка ТСН.
Колекціонер розповів про те, як раніше жили українці
Те, що українці – це не про бідність, добре знає архітектор і колекціонер Федір Зернецький. Антикварні речі, які збирав понад три десятки років, говорять самі за себе. Колекції українських політиків і меценатів 19-20 століть було свідомо знищено чи вивезено з України. А що вже говорити про цінності звичайних людей, які завжди жили у страху перед репресивною машиною.
“Жінки гарно одягнені, у шляпках, платтях, гуляють Києвом, і у них були сковиряні обличчя і закрашені чорнилами. Я взагалі був у шоці, а навіщо це було робити? Люди настільки боялися репресій, настільки боялися радянську владу, що тільки за те, що вони були так одягнені, вони могли вже потрапити до катувань і до розстрілу”, – каже Федір Зернецький.
Пан Федір має стос документів, які належали його пращурам. Його дід ще сто років тому постійно ходив з тривожною валізкою. Просто тоді ще такого терміну не знали.
“І от то, що в чемоданчику міг з собою тягати, він у Білорусі жив, у Києві жив, він багато їздив, але в чемоданчик це і зберіг. Це збереглося”, – каже він.
Історія намиста, яке довелося обміняти на власне зерно під час Голодомору
А за цією низкою коралів можна вивчати історію Голодомору. Це те, що залишилося від намиста бабусі Тетяни Пащинської. Воно могло бути ось таким, як на цьому фото, – три низки з дукачами. Вже 1933-го ця прикраса бабусі Тетяни стане єдиним шансом на порятунок. Щоб її діти не померли від голоду, намистинку за намистинкою вона вимінювала на своє ж зерно – у приїжджих солдатів, які охороняли тік.
“Цей солдат був, як сказати, хотів підзаробити гроші. І оце вона розказувала, каже, я йому принесу, дам, а він мені говорить, ну давай, насипай, я фартух, каже, підніму, і він мені оце фартух сипне”, – згадує Тетяна Пащинська.
На світлині 1941 року Тетянина бабуся вже з коралами в одну коротку низку.
“Уже на момент 41-го року вони вже були голі й босі, не було нічого. Весь час вона говорила про те, що в мене було дуже багато цього намиста, і були дукачі, і були золоті сережки, але це все я виміняла під час голодовки”, – каже жінка.
Родинна історія сформувала у Тетяни чітке усвідомлення того, що нині ми називаємо так коротко і сухо – національна ідентичність. Саме тому подарувала корали музею Голодомору.
Чому сімейні реліквії важливі
Якби у пані Тетяни не було речового доказу бабусиного намиста, чи дізналася б вона ще підлітком про Голодомор? Історик Олександр Альфоров переконаний: втрата кожної сімейної реліквії щоразу руйнувала колективну пам’ять, без якої людей легше асимілювати, бо речові докази, які б могли розказати правду, знищено. І це одна з причин, чому окупанти одразу грабують і бомблять наші музеї та пам’ятники і змінюють вивіски.
“Їхня мета – це забрати у метрополії предмети, які потім вони показуватимуть на виставках під назвою “врятоване”, під назвою “наше”. На цих предметах вони вчать майбутнє покоління, що Русь – це вони, а “хохли” – це щось інакше, і їх треба знищувати”, – каже Олександр Алфьоров.
Серед родинних реліквій Катерина Павленко зберігає і прапор України. Побратими її чоловіка хотіли залишити його на могилі. Але вона вирішила, що саме він нагадуватиме дітям про те, хто ворог та хто нищив нас і наше майно.
▶ На YouTube-каналі ТСН можна переглянути за цим посиланням відео: ТСН НОВИНИ за 4 жовтня 2024 | Новини України СЬОГОДНІ НАЖИВО
Читайте також:
