У грудні 2016 року, щоб встановити контроль над Алеппо, режиму Асада знадобилося чотири роки. Сили коаліції опозиційних повстанських груп – “Командування військових операцій” – захопили Алеппо менш ніж за чотири дні, а потім і столицю Дамаск. Сирія має стратегічне значення для Росії. В Тартусі на узбережжі Середземного моря ще від радянських часів Москва мала свою військово-морську базу. Трохи вище, ближче до турецького кордону, – авіабазу “Хмеймім”. Це її ворота до Середземного моря та Африки. Тому втрата Сирії – це величезний ляпас Путіну.
Російське військове втручання в Сирію, щоб зберегти режим Башара Асада, почалося 2015 року – через рік після окупації українського Криму. Цим Путін, схиблений на “кольорових революціях” і реваншизмі, хотів показати Заходу, що Арабська весна (хвиля антиурядових протестів у країнах Близького Сходу, яка 2010 року почалася в Тунісі) в Сирії не пройде. Килимові бомбардування, застосування хімічної зброї, масові вбивства та мільйони біженців – ось який вигляд мала допомога Росії режиму в Сирії.
Як же стало можливим стрімке падіння режиму Башара Асада?
По-перше, за словами президента США Джо Байдена, який у неділю, 8 грудня, прокоментував події в Сирії, Росія не змогла його захистити через величезні втрати на війні проти України.
По-друге, прем’єр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу, відвідавши кордон між Ізраїлем і Сирією, заявив, що падіння режиму Асада – це прямий результат ударів Ізраїлю по Ірану та “Хезболлі”. Нагадаємо, що Ізраїль ліквідував лідера “Хезболли” Хасана Насраллу. А наступ угруповань сирійської опозиції почався того самого дня, коли почала діяти угода про режим припинення вогню між Ізраїлем і “Хезболлою”.
Тож як бачимо, по “осі зла” Росія–Іран–Китай–Північна Корея завдано першого потужного удару. Як падіння режиму Асада в Сирії позначиться на амбіціях Москви й Тегерана? Які сили та країни за цим стоять? І, що найголовніше, як це вплине на війну Росії проти України? Читайте в матеріалі ТСН.ua.
“Нас там нет”: чому мовчить Москва
В неділю, 8 грудня, в російському МЗС заявили, що в переговорах Асада з “низкою учасників збройного конфлікту” Москва участі не брала. Й буцімто саме після них Асад вирішив залишити країну, закликавши до передавання влади мирним шляхом. Хоча в суботу, 7 грудня, за кілька годин до захоплення Дамаска й падіння режиму Асада, міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров брав участь у переговорах у Досі (Катар) в астанинському форматі разом з міністром закордонних справ Туреччини Хаканом Фіданом та очільником МЗС Ірану Аббасом Арагчі.
Тоді ж Лавров взяв участь у Форумі Доха 2024. Коментуючи події в Сирії, він заявив, що неприпустимо, “щоб терористичні групи в Сирії брали під контроль землі”, порушуючи домовленості, які базуються на резолюціях ООН. Ба більше, Лавров накинувся на телеканал Al Jazeera, мовляв, їхні журналісти в репортажах називають “Хаят Тахрір аш-Шам” опозицією, бо угруповання вважається Радбезом ООН, США та іншими країнами терористичною групою.
Дійсно, основна група, яка стоїть за швидким поваленням режиму Асада й падінням Дамаска, – “Хаят Тахрір аш-Шам”, яка до початку наступу контролювала Ідліб. Це 4-мільйонне місто на північному заході Сирії, куди були переміщені незгодні з режимом Башара Асада. Ще минулого тижня сирійська армія та російська військова авіація завдавали ударів по цьому регіону. Раніше “Хаят Тахрір аш-Шам” мала зв’язки з “Аль-Каїдою”, але 2016 року розірвала їх. Навіть Туреччина визнала свого часу “Хаят Тахрір аш-Шам” терористичною. Проте протягом останніх років угруповання не заважало Анкарі проводити свої операції переважно проти сирійських курдів. До того ж багато західних ЗМІ зазначають, що успішний наступ “Хаят Тахрір аш-Шам” не міг відбутися без координації й підтримки Анкари, хоча вона й заперечує це.
Так, за інформацією Reuters, ще пів року тому сили опозиційних повстанських груп у Сирії “повідомили Туреччину про свої плани великого наступу й відчули, що отримали мовчазне схвалення”. Туреччина також підтримує Сирійську національну армію, яка наступала на Алеппо. До того ж ще в п’ятницю, 6 грудня, за два дні до падіння Дамаска, президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган заявляв, що намагався провести переговори з Асадом, але відповіді не отримав.
Башар Асад, вочевидь, більше покладався на підтримку Москви й Тегерана. До того ж Хакан Фідан, який разом із Сергієм Лавровим у суботу, 7 грудня, був на переговорах у Досі, публічно визнав, що Анкара знала, що в Сирії щось станеться, проте не стоїть за цим. Вже в неділю, 8 грудня, російське МЗС різко змінило риторику, припинивши називати наступ сил коаліції опозиційних повстанських груп у Сирії “терористами”. А відомий пропагандист Кисельов у “Вестях недели” в неділю ввечері, 8 грудня, переконував росіян, що доля Башара Асада невідома (хоча на той момент він уже перебував із сім’єю в Москві – ред.), а Росія й не збиралася задіювати в Сирії свої сухопутні війська.
В падінні Дамаска та правлячого режиму російська пропаганда звинуватила самого Башара Асада, підкреслюючи, що його урядові війська мали навіть кращу зброю, ніж коаліція опозиційних груп, але здали ключові сирійські міста без бою (за повідомленнями західних ЗМІ, через тотальну корупцію їхні танки й літаки були навіть не заправлені паливом – ред.). Дійсно, краще ж показувати сюжети про розміщення на прохання диктатора Лукашенка “нової” ракети “Орешник” у Білорусі, супроводжуючи це світлинами про скорочення підльотного часу до ключових європейських столиць, ніж про ганебну втечу свого флоту й авіації з Тартуса та Хмейміма, просячи паралельно Туреччину забезпечити для цього відповідні коридори й безпеку.
Що буде далі: вплив у регіоні
Цікаво, що ще тиждень тому в ООН представник Росії Василь Небензя звинувачував українські спецслужби в підтримці сирійських повстанців. Він навіть бачив якийсь “ідентифікований слід”, який веде до ГУР Міноборони України. Згодом до цих звинувачень доєднався й Іран. В українському МЗС відреагували, заявивши, “що, на відміну від Росії, Україна дотримується норм міжнародного права, принципів непорушності суверенітету й територіальної цілісності інших країн”.
У Кремлі й досі повторюють, що перебувають на контакті з усіма угрупованнями сирійської опозиції, а серйозної загрози для безпеки російських військових баз у Сирії немає, хоч вони й перебувають у режимі підвищеної бойової готовності. Проте насправді ніхто зараз не знає, чи залишаться російські військові бази в Сирії. В коментарі CNN лідер “Хаят Тахрір аш-Шам” Абу Мухаммад аль-Джолані (2018 року США визнали угруповання терористичним, оголосивши $10 млн винагороду за Джолані – ред.) сказав, що озброєна сирійська опозиція планує сформувати уряд, який буде визначено інституціями та радою, обраною народом.
Проте більшість експертів наразі скептично до цього ставляться, нагадуючи досвід Арабської весни. В результаті в жодній країні Близького Сходу не вдалося досягти позитивних змін. Не дарма ж Ізраїль називає себе єдиною демократією в регіоні. Також незрозуміло, чи зможуть різні опозиційні повстанські групи в Сирії, які зараз діють як “Командування військових операцій”, дійсно об’єднатися задля спільних цілей. До того ж невідомо, як поведуться США, які досі мають у Сирії близько 900 військових (за президенства Трампа більшість була виведена – ред.) у контрольованих курдами районах буріння нафти на північному сході та гарнізон на південному сході.
Туреччина вважає курдів терористами. Остання операція Анкари була в жовтні 2019 року, коли турецькі сили намагалися відтіснити курдів щонайменше на 30 км від свого кордону та створити “буферну зону безпеки” в Сирії. Туреччина хотіла відправити туди сирійських біженців. Це давня передвиборча обіцянка Ердогана. Нагадаємо, що зараз у Туреччині понад 3 млн сирійських біженців. На додаток до цього Ізраїль зайняв нові позиції в буферній зоні на кордоні з Сирією на Голанських висотах (частина Сирії, які Ізраїль анексував 1981 року – ред.).
Експерти Atlantic Council теж передбачають період нестабільності та хаосу в Сирії, тому радять США, Туреччині та Катару об’єднати зусилля з Саудівською Аравією, ОАЕ, Ізраїлем і Йорданією, щоб напрацювати спільний підхід для стабілізації Сирії, розробки конституції країни та проведення виборів. Адже за даними ООН, близько 80% сирійців зараз потребують гуманітарної допомоги.
Але одне можна констатувати точно: іранський коридор постачання зброї “Хезболлі” через Ірак і Сирію більше не працює. На додаток можна припустити, що й російські бази в Сирії – Тартус і Хмеймім – більше не функціонуватимуть, якщо й номінально залишаться. А це означає, що доступ Росії до Середземного моря та країн Африки суттєво обмежиться. Щоправда, російські пабліки вже другу добу рясніють повідомленнями, що Кремль торгуватиметься з Туреччиною та іншими зацікавленими сторонами, паралельно граючи на розбіжностях між різними угрупованнями “Командування військових операцій”. Але водночас деякі російські “експерти” все ж рекомендують підшукати інше місце для російських баз для забезпечення доступу до країн Африки.
“Росія та Іран були головними прихильниками режиму Асада. Вони поділяють відповідальність за злочини, скоєні проти сирійського народу. Вони також виявилися ненадійними партнерами, покинувши Асада, коли він припинив бути їм корисним. Кінець правління Асада є моментом радості, але також і невизначеності для народу Сирії та всього регіону. Ми сподіваємося на мирне передавання влади”, – заявив у понеділок, 9 грудня, генсек НАТО Марк Рютте.
А поки російська пропаганда панікує, в Мережі з’явилося безліч відео та світлин, як сирійці в самій Сирії та в інших країнах святкують повалення режиму Башара Асада. Багато хто нагадував його фразу 10-річної давності: “Я не Янукович, я нікуди не поїду”. Щоправда, відео з його палацу в Дамаску та світлини колекції його автівок дуже нагадують стиль життя злочинця Януковича. Зрештою, в понеділок, 9 грудня, прессекретар Путіна Дмитро Пєсков підтвердив, що кремлівський “фюрер” особисто ухвалив рішення надати Башару Асаду та його родині притулок у Росії. Пізніше, як з’ясували західні ЗМІ, від 2013 до 2019 року сім’я Асада купила в Москва-Сіті 19 квартир на $40 млн.
Поки що рано прогнозувати, як удар по інтересах Кремля на Близькому Сході через падіння режиму Башара Асада в Сирії, як і послаблення Ірану, вплинуть на війну Росії проти України. Але цікавий тут ще один момент. За кілька годин до падіння Дамаска і втечі Асада з Сирії західні лідери, враховуючи обраного 47-го президента США Дональда Трампа, зібралися в Парижі на відкритті відреставрованого після пожежі 2019 року Собору Паризької Богоматері. Після цього в Єлисейському палаці відбулася тристороння зустріч Дональда Трампа, Еммануеля Макрона та Володимира Зеленського, де обговорювали шляхи врегулювання війни.
Після цього, а також після новин про падіння режиму Асада в Сирії Трамп зробив допис у соцмережах: “Асад пішов. Його покровитель Росія на чолі з Путіним більше не була зацікавлена його захищати. Росія та Іран зараз перебувають в ослабленому стані: перша – через Україну та погану економіку, інший – через Ізраїль та його бойові успіхи. Я добре знаю Володимира (Путіна – ред.). Це його час діяти. Китай може допомогти. Світ чекає”.
Річ у тому, що Сирія та Китай були стратегічними партнерами. Китайські компанії добували в Сирії нафту. Проте це не завадило Пекіну жодним чином не підтримати режим Башара Асада. Це може бути гучним дзвіночком для режиму в Ірані, який також дає можливість китайським компаніям освоювати іранські нафтові родовища в обмін на інвестиції. Також ще в березні цього року з’являлася інформація, що Китай непрямо допомагає Ірану фінансувати єменських хуситів, які блокують рух суден у Червоному морі, незаконно купуючи 90% іранської нафти. Тому падіння режиму Башара Асада може також мати серйозні наслідки для стійкості й довіри всередині осі зла Росія–Іран–Китай–КНДР.
