Через війну демографічна ситуація в Україні погіршується. Провідні українські демографи стверджують, що держава перебуває перед значними соціальними викликами, які в майбутньому позначаться на різних сферах життя українців.
Сайт ТСН.ua дізнавався, якою може стати після війни вітчизняна освіта. На цю тему ми поспілкувалися з Оксаною Марункевич, завідувачкою навчальної частини Державної наукової установи “Київський академічний університет”.
Потрібно зберегти освітню інфраструктуру
Кількість населення після війни в Україні, найімовірніше, зменшиться – чи потрібна нам така велика кількість дитячих садків, шкіл та університетів?
Почнемо з того, що повоєнне відновлення України потребуватиме високого рівня науково-технічного розвитку держави. А це може призвести до глобальних змін у сфері освіти на всіх рівнях, починаючи з дошкільного навчання і закінчуючи університетами.
Питання зменшення чисельності населення та скорочення кількості закладів освіти доволі складне, оскільки залежить від багатьох факторів. Це і тривалість війни, і точна кількість населення, і його структура та економічні умови життя. Цілком ймовірно, що може виникнути необхідність саме в адаптації системи освіти до нових реалій.
Зараз ми маємо наступну ситуацію: у нас є окуповані території, де навчання та освіта апріорі неможливі. Тікаючи від війни, велика частина людей перемістилася до центральних і західних регіонів України. Тобто більшість українців залишилася на території України.
За кордон виїхало близько 5 мільйонів українців. За різними оцінками, кількість учнів і дітей молодшого шкільного віку серед них коливається від 10 до 20%.
Тому нам насамперед потрібно визначити, скільки людей проживає в України за територіальним розподілом. Далі важливо провеcти аналіз і розробити стратегію, щоб забезпечити адаптивну систему освіти всередині країни, яка буде враховувати наші мінливі умови та потреби суспільства.
Гадаю, що нам треба намагатися зберегти інфраструктуру для навчання наших дітей в усіх населених пунктах. І неважливо – це місто, чи село. Окремо хочу звернути увагу, що значний відтік населення припав саме на сільську місцевість.
Також варто пам’ятати, що право на освіту в Україні задекларовано низкою нормативних документів. Одним із глобальних є Декларація ООН з прав людини, де зазначено, що кожен має право на освіту. Також нещодавно було ухвалено Декларацію ООН про захист прав селян, яка забезпечує право на освіту, власне, сільського населення. Україна підтримала ухвалення цієї декларації на Генасамблеї ООН, проте наразі не ратифікувала. Право на освіту має бути основним під час формування державної політики щодо цієї галузі. І найголовніше – право на освіту закріплене у статті 53 Конституції України.
Тому, на мою думку, до скорочення і реформування закладів освіти потрібно підходити, з одного боку, дуже обережно, а з іншого – дуже ґрунтовно. Питання скорочення закладів освіти без глибокого та ґрунтовного аналізу, я вважаю, на цей момент недоречним.
Мобільні укриття та важливість дитсадків
Ми вже пережили на початку 90-х масове закриття дитячих садків, а потім зіткнулися з їх критичною недостатністю. Як діяти, щоб знову не наробити помилок?
У 90-ті роки була зовсім інша ситуація. Так, було усім важко. Ми жили в часи перебудови, в умовах економічного застою, але у нас не було війни.
Закриття дитячих садків в умовах війни призведе до низки нових соціальних проблем, а також збільшення безробітних у дошкільній сфері освіти. Це унеможливить вихід на роботу батьків, яким не буде на кого залишити дітей. Так само це посилить загострення у відносинах між роботодавцями та батьками. Тому це не спростить ситуацію, а, навпаки, ускладнить її в рази, призведе до погіршення стану інфраструктури і, відповідно, до погіршення соціально-економічної ситуації в країні.
Аби не наробити помилок з небажаними наслідками, важливо прийняти той факт, що наступна галузь після військової, на якій не можна економити – це освіта. Наші діти – є і будуть майбутнім нашої країни. І це стосується усіх рівнів освіти, починаючи з дошкільної.
До речі, якщо говорити про дошкільну освіту, то найголовнішою проблемою є відсутність у дитячих садках належної кількості укриттів. Основна частина закладів дошкільної освіти була побудована без врахування потреби в укриттях. Це й не дивно, бо ніхто навіть не міг подумати, що після Другої світової війни та її жахливих наслідків все може повторитися в Україні.
Після першого літа війни було вжито оперативних заходів щодо облаштування та ремонту всіх можливих і придатних для укриття приміщень. Частина батьків змогла спокійно віддати дитину до дитсадка та вийти на роботу.
Гадаю, що в цьому напрямку потрібно й далі працювати. Встановлювати на території дитсадків модульні залізобетонні укриття. Адже викопати, закласти та збудувати бомбосховище – це набагато складніше, а модульні укриття вже на слуху та апробовані. Тому їх можна встановлювати на території дитсадків, наприклад, у Києві. Це дало б змогу збільшити та повноцінно відновити роботу дошкільних навчальних закладів.
Навчання в бомбосховищах і новий рівень спілкування
Українцям треба готуватися до того, що навчатися тривалий час доведеться у бомбосховищах?
За майже два роки війни діти та дорослі адаптувалися до нових умов. Підземне навчання, на жаль, для українських школярів і студентів уже стало нормою.
До речі, діти сприймають той факт, що потрібно навчатися і, незважаючи на війну, жити далі. Тим паче, що кожну сім’ю в Україні ця війна зачепила.
Як показує досвід, навіть така освіта має право на життя. Якщо раніше в підвалах і бомбосховищах шкіл учні та вчителі шукали захисту, то зараз – це місце для навчання. В укриттях садків діти вивчають матеріали до дитячих свят, з ними проводять культурно-патріотичне виховання. В шкільних укриттях діти гуртуються навколо вчителів і здійснюють процес навчання в усній формі. Це теж дає позитивний результат. Розмова вчителя з учнями стає не такою офіційною, це новий рівень близькості. Вони стають більш відкритими одне до одного в таких умовах.
Раніше, заходячи до класу, учень розумів, що він потрапляє у середовище з певними правилами поведінки, а у бомбосховищі – вони всі рівні, там немає на стіні дошки, журнал на столі не лежить. Діти стають набагато вільнішими у своїх висловах і, найголовніше, там вони не бояться розмовляти, бо є така проблема, коли школярі під час уроку бояться говорити.
Гнучкість вчителів і захист України
Розкажіть, як може змінитися шкільна освіта в Україні в повоєнний час?
Шкільна освіта вже змінюється. І саме в тому напрямку, який на неї чекає у повоєнний час. По-перше, ми не знаємо, коли закінчиться війна. І це потрібно реально сприймати. По-друге, на рівні шкіл впроваджуються варіативна та інваріантна форми навчання. Друга – це та, що є обов’язковою, а варіативна дозволяє вчителям бути гнучкішими і визначати ті теми, які можуть вивчатися більш поглиблено або наскрізно.
Значна увага у школах приділяється вивченню предмету “Захист України”, де юнаків і дівчат навчають нових стратегій і дій в умовах воєнних реалій – надання першої медичної допомоги та стрілецької підготовки.
Школи, зважаючи на нові тенденції, збільшують на вибір учнів варіативну предметну складову. Перевага надається хімічній складовій, економічній, фізико-математичній та технічній. Цікаво, що на передній план виходять саме прикладні напрямки. Це дозволяє впроваджувати наскрізне вивчення предмету в рамках міждисциплінарних зав’язків, що є дуже важливо. Кожен учень на будь-якому етапі свого навчання ставить вчителям одне й теж запитання: “А нащо воно мені треба і де я його застосую?”. А це якраз дозволяє розкрити відповідь на це запитання у процесі навчання.
Оскільки відбудова України буде пов’язана з розвитком сучасного науково-технічного потенціалу держави, можна припустити, що цінуватиметься розвиток фізико-математичної освіти, бо нам потрібно буде піднімати технологічний рівень країни, відновлювати її, а це буде потребою для сучасних концепцій середньої освіти.
Також варто пам’ятати, що у нас триває процес реалізації Нової української школи. Цього року вона вже охопила всі шості класи. І там є наскрізна лінія, яка пронизує всі навчальні предмети – тема патріотичного виховання, що є дуже важливим зараз. А ще навчальні предмети вивчаються з урахування міждисциплінарних зав’язків – тематичні тижні у школах, тематика яких є наскрізною для всіх напрямків: математичної, мовно-літературної, природничої, тобто ця лінія є наскрізною, і ця тема розкривається повністю з усіх напрямків.
Наші учні та студенти випереджають однолітків
Цікаво, а наскільки відрізняється наша система освіти від європейської, чи потрібно нам переймати їх досвід?
Коли наші студенти та учні долучилися до навчання за кордоном, то виявилося, що наші діти абсолютно не поступаються у рівні знань, а навіть у середньому випереджають на рік програму європейських шкіл, що дуже здивувало педагогів європейської освіти.
Наші учні та студенти зрозуміли, що вони є конкурентоспроможними. Так, з одного боку – це була толерантна підтримка від європейських колег, а з іншого боку, наші учні дійсно показали доволі високий рівень знань. Тому дуже важливо, щоб студенти були адаптовані до тих потреб ринку, які зараз розвиваються у світі.
В контексті розбудови наукового потенціалу Київський академічний університет уже напрацював певний досвід. Ми є пілотним проєктом дослідницько-інноваційного університету. Усі наші спеціалізовані кафедри працюють на базі провідних інститутів Національної Академії наук України. У нас функціонує центр інновацій, на базі якого студенти мають змогу від перших днів навчання долучатися до наукової роботи в лабораторіях інституту академії наук, а також підключатися до різних курсів інноваційного менеджменту, де їх навчають основам впровадження та реалізації власних наукових досягнень.
У суспільстві зараз є нагальна проблема – наука та бізнес не вміють одне з одним спілкуватися. Потрібно налагоджувати ці зв’язки, і це буде дуже важливо для нашої післявоєнної відбудови. Вже зараз це потрібно українським університетам – розробляти нові освітні програми, які будуть відповідати новим викликам, а також вдосконалювати та оновлювати вже наявні наукові програми.
Нам потрібно забезпечити можливість продовження навчання наших учнів і студентів, які зараз перебувають за кордоном, та тих, хто навчається в Україні, але перебувають у різних містах. Питання здобуття повноцінної освіти нині є головним.
До речі, перші кроки реалізуються не тільки університетами, а і школами. Наприклад, у кожному з десяти районів Києва зараз визначено школи, на базі яких здійснюється онлайн навчання учнів. Воно проходить у форматі онлайн консультацій та освітнього супроводу за участі вчителів, які здійснюють цей супровід навіть у вихідні дні. Це важливо, особливо для учнів випускних класів старшої школи, які перебувають за кордоном. Вони хочуть складати національний мультитест і в подальшому мають бажання повернутися додому, щоб вступати до українських вищих навчальних закладів, бути корисними для своєї держави. Тому зберегти все це для нас зараз дуже важливо.
Чи з’являться у післявоєнній освіті нові предмети?
Глобального впровадження нових предметів у нас наразі не спостерігається, бо цей процес треба було розпочинати не сьогодні, а, як кажуть, ще вчора. Все нове повинне бути опрацьоване для реалізації, а зробити це за останні роки було надто складно. Наша освіта піддавалася численним випробуванням. Це і довготривалі локдауни, змішані форми навчання, коли учні не знали, що буде завтра, а вчителі так само максимально намагалися бути гнучкими, щоб забезпечити навчальний процес.
Все це принесло певний сумбур у систему і унеможливило появу чогось кардинально нового.
Неповні класи та бажання повернутися
Чи з’являться у післявоєнних школах об’єднанні класи, де будуть навчатися діти різних вікових груп?
Я сподіваюсь, що після війни об’єднаних класів не буде, більше того – такого не можна допустити. Це питання вимагає додаткового регламентування, оскільки воно автоматично зачіпає проблему малонаповнених класів та оплати праці вчителів.
Зараз не існує алгоритму та чіткого пояснення – чому учні малонаповнених класів, наприклад, у сільській місцевості, де менше 5 школярів, не потребують повноцінного навчання, а здійснюється їх переведення на індивідуальну форму навчання зі значним зменшенням годин на вивчення предметів. А у міських школах відбувається розформування класів уже за кількості 18 учнів. Як на мене, то це напряму порушує 53 статтю Конституції України.
Коли учень приходить у перший клас, ми не здатні одразу спрогнозувати потенціал цієї дитини, але держава, вчитель, система можуть вкласти в нього той максимум, щоб допомогти цей потенціал розкрити повністю. А якщо ми всі права цієї дитини обмежуємо, то і розкрити свій потенціал вона не зможе. До того ж, варто пам’ятати, що зараз у нас багато переселенців. Батьки дітей не можуть дозволити собі оплатити відвідування гуртків і додаткових занять. Виходить, що такі діти подвійно обмежуються у своїх правах.
Але є й інше – батьки, які вивезли своїх дітей за кордон, до цього часу не забирають документи дітей зі шкіл в Україні. Тому нам варто створювати такі умови, щоб після закінчення війни, коли батьки, які вже асимілювалися у новому суспільстві, побачивши максимальну кількість факторів, захотіли б повертатися до України. Ми маємо казати їм: “Повертайтеся, ми на вас чекаємо”.
З власного досвіду можу сказати, що дуже багато дітей хочуть повернутися до України. Вони повністю виконують навчальний план в українських школах, долучаються до онлайн класів на рівні базових шкіл, готуються до складання мультитесту і хочуть повернутися додому.
Тому нам потрібно робити все можливе для того, щоб діти та їх батьки повернулися. Водночас ми не можемо економити кошти на освіті або щось розформовувати, гадаючи, що це збереже нам кошти. Ні, не збереже, бо ми не можемо оцінити, що нам принесе конкретна дитина, яка закінчить школу.
Тому після війни мають існувати малочисельні класи, ми мусимо збільшити кількість уроків із природничих наук, зокрема збільшити кількість спеціалізованих класів у сільській місцевості, навіть якщо вони будуть не повними.
Буде переоцінка спеціальностей
Що буде з вищою освітою після війни?
Вища освіта після війни зазнаватиме змін, оскільки відбудеться зміна сфер розподілу праці, а це закономірний процес у період розвитку, а тим більше у період післявоєнної відбудови країни.
Вже розпочалася трансформація та переоцінка важливості спеціальностей з огляду на потреби повоєнного періоду. Звісно, що будуть важливими тенденції до розвитку цифрових технологій, але ми маємо підтримувати і розвиток спеціальностей гуманітарних напрямків, бо вони відіграють важливу роль у житті країни.
Також важливими будуть спеціальності у продовольчому забезпечені держави та у вирішенні екологічних проблем, які перед Україною будуть дуже гостро стояти. Окремим буде питання відновлення земель, а також питання розмінування. Гадаю, популярними стануть спеціальності прикладного спрямування, оскільки вони будуть необхідними для швидкого розвитку науково-технічного потенціалу держави в повоєнний період.
Нестача молодих педагогів і старіння кадрів
Нещодавно була новина, що в Чернівецькому педагогічному університеті на кілька спеціальностей набрали нуль студентів. Чи є така ситуація загрозливою для галузі освіти?
Насправді проблема з недобором студентів до педагогічних вищих навчальних закладів має набагато глибший корінь. Вона зародилася ще в довоєнний період і є доволі гострою.
На жаль, після п’ятирічного навчання молодий спеціаліст, який влаштовується на роботу з повним навантаженням, отримує мізерну заробітну плату в порівнянні з іншими спеціальностями.
Коли студент після університету приходить до школи на свою обов’язкову ставку, він отримує мінімальну зарплату, затверджену державою, а якщо такому вчителю пощастило і він проживає в Києві, то йому в разі виходу на роботу заплатять так звані “підйомні” кошти та міську надбавку до зарплати в розмірі 10%. Це той максимум, який отримує молодий спеціаліст.
В іншому разі його ще можуть завантажити до “максимально повного навантаження”, а це 6-7 годинний безперервний навчальний день у школі. Тому й молоді спеціалісти цього не витримують, бо їм доводиться ще вести класне керівництво і працювати у школі від 8 ранку до 20 вечора.
А якщо ж це вчитель з іншого міста, то враховуючи нинішні ціни на оренду житла, зарплата вчителя не покриває таких витрат. Додайте сюди масу нормативних вимог, які покладаються на вчителя – перевірки, участь у конкурсах, підготовка конспектів, складання планів, супровід класу, спілкування з батьками (а вони хочуть, щоб вчитель був на зв’язку цілодобово), щорічне обов’язкове підвищення кваліфікації і ще низка вимог, які ставляться перед вчителем.
До того ж від часів пандемії та початку війни з вчителів зняли всі можливі надбавки за престиж праці та стаж. Тому молодь об’єктивно оцінює свій майбутній фінансовий стан і не бажає навчатися на педагога. Це дуже сумно, і щоб це змінилося, треба ухвалювати рішення на державному рівні, бо вже зараз ми маємо критичну нестачу спеціалістів у школах, а також невпинне старіння кадрів.
Підтримка військової освіти зростатиме
Чи збільшиться в Україні кількість військових вищих навчальних закладів? Та загалом, яке спрямування домінуватиме?
Підтримка та розвиток військового складника буде одним із ключових питань. Теперішні умови вказують на необхідність посилення потенціалу наших військ – це насамперед підтримка воєнної освіти та її розбудова. До того ж невідомо, скільки ще триватиме війна та як довго надходитиме загроза від нашого східного сусіда. Тому, очевидно, що це питання не одного, а багатьох років.
Оскільки сучасна високотехнологічна зброя потребує серйозної наукової та технічної підготовки військовослужбовців, то, можливо, студентам, які планують присвятити себе військовій справі, було б важливим проходити загальну підготовку з науково-технічних предметів протягом перших трьох курсів, а саме в дослідницьких університетах, які мають хорошу базу, а потім вже вступати на відповідні військові кафедри. Або ж поєднувати навчання з обраною спеціальністю і навчанням на військовій кафедрі.
Важливим буде напрямок з розмінування територій, а також напрямки, які відповідатимуть за інноваційний технологічний розвиток воєнної бази. В Україні вже реалізуються проєкти з розробки та виготовлення безпілотників. Цими системами захоплюється увесь світ, і ми не відступаємо від світових тенденцій, але багато чого нам ще потрібно розвивати.
Також постане питання щодо утилізації спаленої військової техніки, бо це не класичний металобрухт, ми його не зможемо просто так десь складати, потрібні спеціальні розробки, щоб цей забруднений метал поступово прибрати з землі, а її використовувати для будівництва, розвитку, вирощування продукції.
Завдання: повернути студентів додому
Багато студентів виїхало за кордон, чи існує потреба у поверненні їх додому після закінчення війни? Як це можна зробити?
Необхідно розробити систему стимулювання повернення українських студентів. Після закінчення ними бакалаврату, магістратури або аспірантури нам потрібно, щоб вони поверталися із західних та європейських університетів додому. Варто зазначити, що таких студентів доволі багато. До речі, вони вже повертаються додому. Торік студент Київського академічного університету після наукового стажування у Німеччині, де його й застала війна, після успішного захисту дипломної магістерської роботи повернувся до Києва, щоб вступати до аспірантури Інституту металофізики НАНУ. Він повернувся, хоча мав можливість залишитися в Німеччині.
Це для нас стало дзвіночком, що студенти, й зокрема хлопці, будуть повертатися. Тому що всі розуміють – війна знищує, створює перешкоди для розвитку країни, а її варто зберегти. Люди хочуть жити у своїй країні, зі своїми сім’ями. Тому вони будуть повертатися.
Як і в разі зі школами, нам треба створювати онлайн платформи на рівні вищої освіти, які справді будуть підтримувати наших співвітчизників і казати їм: “Ми на вас чекаємо!”. Студенти мають знати та відчувати, що від них не відмовилися.
Позбавлення стипендій, де аргументи?
Як ви ставитеся до заяв про позбавлення стипендій тих студентів, які виїхали за кордон?
Це питання пов’язане з дещо бюрократичним підходом до справи. Можливо, під час війни він і є доцільним, бо стосується саме витоку фінансів за межі України.
Подібне питання порушувалося і в Київському академічному університеті. У нас є студенти, які були запрошені на стажування за кордон, але вони мають досить високий рівень знань та отримують там стипендії.
Гадаю, що це питання має бути регламентоване та чітко прописане – чому ми саме цих студентів позбавляємо стипендій. Бо, як на мене, це знову ж та перешкода, яка для студента звучить так: “На мене там ніхто не чекає, нікому я в Україні не потрібен”. Він вчився, старався, а його в цьому праві обмежили. А це якраз не той фактор, коли ми говоримо, що ми чекаємо на цих студентів вдома та їх підтримуємо.
Освіта – це не та сфера, на якій потрібно економити державі. Та і студентів, які отримують подвійні стипендії, не так уже й багато за кордоном. Зараз таких студентів у нашому університеті немає.
Згідно з ухваленими торік нормами, всі студенти мають офіційно бути оформленні на навчання в університетах – це може бути навчальне відрядження, обмін по мобільності або стажування. Для таких студентів вказується чіткий період їх повернення до України. Якщо студент повертається у межах семестру додому, то позбавлення стипендії порушує його права. Тому до цього питання треба підходити дуже обережно. Нам треба враховувати інтереси здобувачів освіти, якщо хочемо, аби вони поверталися до України.
Що чекає на “вічних” студентів
Чи дійсно зараз збільшилася кількість здобувачів 2-3 та навіть 4-ї вищої освіти?
Так, кількість таких здобувачів вищої освіти значно зросла в порівнянні з довоєнним періодом. З одного боку – це цілком зрозуміла ситуація, вона пов’язана насамперед з ухилянням від мобілізації. І дійсно в єдиній державній базі з питань освіти зафіксовано збільшення таких студентів.
2023 року їх було дуже багато на гуманітарні спеціальності, але така ситуація мало стосується Київського академічного університету. У нас теж був набір, але наші здобувачі вищої освіти розглядали варіант здобуття дуальної освіти (можливість навчатися в університеті та працювати за спеціальністю). Торік у травні було ухвалене положення Міносвіти про подвійну освіту – одна вища освіта може бути отримана за рахунок держбюджету, а друга – за рахунок фізичних або юридичних осіб.
Щодо інших вищих навчальних закладів, то там тенденція дійсно така. Але тут питання: наскільки ця схема є сталою до життя, адже виконання індивідуальних планів здобувачами освіти ніхто не відміняв? Більшість здобувачів, які прийшли по другу, третю або навіть четверту вищу освіту, мають постійне місце роботи, а це теж ускладнює процес навчання. І питання “виживання” таких студентів до кінця навчального процесу є доволі сумнівним.
Студенти мають виконувати індивідуальний навчальний план. Якщо вони його не виконують, то їм загрожує відрахування. Усе чітко фіксується в єдиній державній базі з питань освіти та всіх супроводжувальних документах. Якщо студента відраховують – його бронь автоматично знімається, а відділ кадрів навчального закладу зобов’язаний повідомити до ТЦК та СП, що студент уже не є здобувачем освіти. Тож якщо раніше фіксувався притік здобувачів другої чи третьої вищої освіти, то незабаром буде фіксуватися їх відтік.
Варто зазначити, що багато студентів добровільно стають до лав ЗСУ. Вони ухвалюють таке рішення і йдуть захищати батьківщину, такі є і в Київському академічному університеті.
Емоційне виснаження: як зарадити
Тож не всі намагаються отримати студентську бронь. До речі, в Україні не розроблено та не пропрацьовано в системі вищої освіти питання нервового та емоційного виснаження студентів. Здобувачі освіти приходять до вищих навчальних закладів і повністю віддаються своїй справі, але ніхто не знає, що відбувається у кожного з них у сім’ї.
Дуже багато зараз випадків, коли студенти емоційно і психологічно вигорають. Але в нашій системі освіти не відпрацьований алгоритм дій щодо таких студентів. Коли вони звертаються з проханням надання академічної відпустки, то без висновку лікувально-консультативної комісії ми не можемо їх відправити в таку відпустку, а студенти вже не здатні навчатися і їм потрібна перерва для відновлення.
Тому державі варто звернути увагу на цю проблему, бо чим довше триватиме війна, тим кількість таких студентів буде зростати. А якщо їм не давати тимчасові перерви, вони будуть просто відраховуватися, а ми втрачати талановитих науковців, які не змогли подолати свій важкий психологічний стан.
Раніше сайт ТСН.ua розповідав про мобілізацію студентів: кого вона торкнеться і що кажуть експерти.
Читайте також:
Глобальне розселення українців після війни: шість метрополісів, де вируватиме життя
Скандал з цукерками: чи можна у школах влаштовувати вибіркове частування та збирати гроші з батьків
