28 листопада о 20:00 на телеканалі 2+2 відбудеться довгоочікувана прем'єра продовження серіалу “Плут“.
Це історія про авантюриста, кмітливого відчайдуха на прізвисько Плут, який провертає аферу і влаштовується до відділу поліції під ім'ям свого загиблого друга. У другому сезоні, зіткнувшись із війною, Плут робить свій свідомий вибір – стає на шлях справедливої помсти, боротьби й порятунку.
Одну з головних ролей у серіалі зіграла акторка Світлана Гордієнко. Її героїня – стримана, рішуча оперативниця Марія Глухова, яка у продовженні стрічки закохується у розвідника.
Про схожість з екранною героїнею, знімання романтичних сцен, а також про чоловіка, відомого актора Макса Девізорова, який служить у лавах ЗСУ, Світлана Гордієнко розповіла в інтерв'ю ТСН.ua
Світлано, “Плут-2” став для вас першим телевізійним серіалом за час великої війни. Наскільки тяжко було повертатися на знімальний майданчик?
Не можу сказати, що було дуже тяжко, але перед зніманнями думала – а чи готова я, чи потрібно це зараз. Та щойно зайшла на майданчик, усі питання відпали. Рада, що взяла участь у проєкті, що все ж таки поїхала з Лондона, попри те, що там була робота і контракт. Адже я повернулася до своєї улюбленої справи, “Плут” став справжнім ковтком повітря для мене.
Що чекає на вашу героїню у продовженні?
Думаю, ніхто у першому сезоні не очікував, що історія Маші розвиватиметься саме так. Моя героїня стала більш жіночна і м'яка. Вона нарешті розтанула, зустрівши чоловіка, якому змогла довіритися. Окрім розслідувань, погонь за злочинцями, випробувань війни, на неї чекає красива любовна лінія, заради якої вона часто діє рішуче і емоційно. У цьому ми з нею схожі.
Вашого коханого зіграв актор Сергій Козлов. Ви працювали з ним до цього?
Ми познайомилися на майданчику, причому одразу мали грати інтимну, романтичну історію. Відверто, мені було непросто налаштуватися на цю сцену, але ми з Сергієм одразу змогли домовитися про умови нашої взаємодії в кадрі. Вже після першого дубля все склалося найкращим чином, як результат – сльози на очах знімальної групи.
Ще до початку повномасштабного вторгнення ви навчалися і багато часу проводили у Лондоні. Чи змінилося ставлення іноземців до України та українців за ці 20 місяців? Як там сприймають війну в Україні?
Я не зустрічала втомлених від війни в Україні британців. Вони дуже співчутливі до нас, багато з них дають прихисток і допомагають українцям, за що я дуже вдячна цій країні. Наприклад, я півтора року живу у жінки, яка вже стала частиною моєї родини. Моя тітка з племінницею також мешкали в родині британців, які досі відправляють їм листи, подарунки на дні народження.
Ви продовжили навчання у Лондоні чи після початку вторгнення ваші плани змінилися? Чим зараз займаєтеся?
Після початку повномасштабної війни я впала в апатію у Лондоні і дуже довго збирала себе докупи. Не могла дозволити собі займатися своїм життям і знову мріяти, щось планувати. Витрачала багато сил на те, щоб впоратися з величезною кількістю новин, що руйнують. Але потім спробувала відновити своє життя, пройшла нарешті свої курси англійської. Поки я не закінчила режисуру, але повернуся до цього найближчим часом.
Попри свій стан, я майже одразу доєдналася до волонтерської організації WomenFight 4 Ukraine, яка організовує усі великі мітинги на підтримку України у Великій Британії. Про нас писало багато видань, зокрема The New York Times.
Також мені вдалося приєднатися до масштабного проєкту, пов'язаного з військовослужбовцями, Україною. На жаль, не можу ділитися конкретною інформацією, але знаю, що своєю роботою я наближаю нашу перемогу. Коли почала працювати тут, то відчула, що почала жити в контексті сьогоднішнього дня. Вимушені переселенці зрозуміють мене. За кордоном ти наче живеш у безпеці, але все одно постійно хвилюєшся за рідних, дім, та й взагалі за всіх українців.
Ваш чоловік Максим Девізоров у лавах ЗСУ. Ви вийшли за нього заміж напередодні його відрядження на схід України. З якими емоціями відпускали коханого?
Відпускала Макса з відчуттям глобальної слабкості. Хоча це на мене не схоже, я інша людина, достатньо сильна і впевнена.
Чоловік радився, коли йшов до ЗСУ?
Ні! Я не змогла обговорити з ним його рішення, якось вплинути на це, напевно, через це відчувала безпорадність.
Психологи розповідають, що, повертаючись додому з фронту, військові часто стикаються з нерозумінням з боку дружини, сім'ї. Так само близьким важко зрозуміти захисників.
Не можу сказати, що у нас з чоловіком так, але, коли він повертається, помічаю, що у них там інше існування. Щоб там виживати, військовослужбовцям зовсім не потрібні речі, до яких ми звикли у цивільному житті. Тому, приїжджаючи з фронту, захисники розуміють, що багато чого взагалі неважливо. На все це накладаються сильні психологічні навантаження.
У цій ситуації допомогти може тільки кохання, розуміння і терпіння. Наполягаю на тому, що важливо звертатися до сертифікованих психологів, які спеціалізуються саме на цій проблемі. На це потрібно витрачати багато часу і уваги. Бо військові повертаються у різному стані, вони проживають колосальні втрати. Ми потрібні їм. Це важлива задача, яка стоїть перед дружинами, батьками, друзями і навіть дітьми воїнів. Сподіваюся, що психологічних програм для родин військовослужбовців буде більше.
Як часто ви бачитеся з коханим? Як проходять ваші зустрічі?
Ми бачимося рівно стільки, скільки дозволяє законодавство, це десь 30 днів на рік. Були випадки, коли Макс виїжджав у справах до прифронтового міста, і я приїжджала туди. Але це максимум день.
Щоб ви порадили жінкам, які чекають коханих з фронту? Як підтримувати стосунки на відстані? Про що говорити, а які теми краще не зачіпати?
Попри те, що мій чоловік на фронті, не вважаю себе компетентним радником. Дружини воїнів погодяться, що стосунки в таких умовах постійно трансформуються, у кожного індивідуально, тому загальної формули немає. Кожному з нас у цих обставинах потрібна допомога і підтримка. Тобто я підтримую чоловіка, а він – мене.
Це важливо для всіх стосунків – цінувати одне одного, говорити, що ви одне одному потрібні. Головне, не обманювати себе, не боятися своїх думок, ділитися ними, при цьому іноді краще ділитися не зі своїм чоловіком, а зі спеціалістом. Мені допомагає виписувати якісь речі на папері.
Я розумію, як складно жінкам військових, вони отримують не так багато підтримки й уваги. Все, що ми маємо, це 10 днів раз на пів року. Знову ж таки я завжди кажу: якщо складно, треба звертатися за спеціалізованою допомогою.
Читайте також:
