Це історія підлітка-сироти, який залишився сам у Маріуполі. Його примусово вивезли до Росії. Один з десятків тисяч українських дітей, які не мали змоги повернутися, і той, хто мріяв побачити своїх викрадачів на лаві підсудних у Гаазі.
Як повернути дітей і як навчитися жити в Україні з нуля — про це Богдан Єрмохін розповів в інтерв’ю журналістці ТСН Наталі Нагорній.
Життя в Маріуполі: до та після
—Хто ти?
—Я Єрмохін Богдан, мені 18 років. Я з міста Маріуполь. Про себе розповім, що я дуже справедливий, ненавиджу брехню в людях і завжди за правду.
—Скільки тобі було років, коли почалася війна?
—В 2014 році мені було 8 років.
—Ти пам’ятаєш, як війна почалася саме в Маріуполі?
—Я пам’ятаю тільки, що були солдати. Я ще не розумів, хто це. Але російські прапори вже були у нас.
—А був тоді страх війни?
—Страх війни, звісно, був. Бо я залишився один на один. В мене батьки вже померли. Мене тоді ще нікуди не “засунули”, скажімо так.
—А коли померли твої батьки?
—Я не пам’ятаю. Раніше, мені ще не було 8.
—Ти не пам’ятаєш батьків?
—Ніяк не можу згадати, навіть як вони виглядають.
—Ти все життя прожив у Маріуполі?
—В Маріуполі я прожив всі 16 років до повномасштабного вторгнення.
—Яким був Маріуполь до повномасштабного вторгнення?
—Як сказати… Я вважав найкрасивішим містом у світі, тому що у нас тільки почали дороги ремонтувати, парки будувати нові. Тільки навели красу і тут війна…
—Яке місце в Маріуполі було твоїм улюбленим?
—Драмтеатр.
—Чим ти займався до 24 лютого 2022-го?
—Вчився в 99-му училищі, займався музикою. Спокійно жив, нічого такого.
—Ким ти мав бути після училища?
—У нас практика йшла на завод імені Ілліча, але я б не пішов працювати на завод. Я не знаю, можливо, в СТО б якомусь працював, може відкрив би своє.
—Розкажи про музику. Яку музику ти любиш і робиш?
—Я люблю всю музику. Кожна пісня, кожна людина, яка це робить, має якийсь сенс життя в цьому. Вона щось бачить, що не бачать інші. Вона про це розказує людям. Це робить будь-яка творча людина. Я пишу більше хіп-хоп, більше про життя. Не якимись образами, метафорами. Я пишу прямо, де я був, як не треба жити і що робити в такій ситуації.
—Яка твоя головна пісня?
—“Батьківщина”. Я її написав в Росії, а коли приїхав, то записав.
—Багато людей з твого оточення, які захотіли стати росіянами?
—Є такі. Це діти зі “Списку 31”.
—Розкажи про “Список 31”.
—Це 31 дитина, включно зі мною, яких першими вивезли до Росії. Тобто згрупували і повезли.
—В тебе були люди, до яких ти міг звернутися, щоб виїхати тоді з Маріуполя?
—В мене не було таких. Я б і сам виїхав, якби в мене були документи. А мої документи були у директора.
—А де твій директор зараз?
—Зараз у Німеччині. Він зняв з себе відповідальність за нас. Сказав, що як опікун він тільки фінансує нас, тобто платить гроші і все. Але я був неповнолітній і я не знаю, як мій опікун ще на волі після цього.
—Почалися обстріли. Що ви робили?
—Ми спускалися на перший поверх. У нас підвалу не було у гуртожитку. Тобто він був, але не призначений для людей.
—Скільки часу після цього ти ще пробув у Маріуполі?
—Майже три місяці.
—Як ти виживав ці три місяці?
—Чесно кажучи, сам не знаю. Помолився і пішов.
—Помолився і пішов куди?
—По воду, по їжу. Десь треба було брати їжу…
—Як можна знайти їжу?
—Гроші вже не мали сенсу зовсім. Купити щось — нереально.
—Що можна було знайти?
—Розбиті продуктові магазини. Або допомагали сусіди.
—Ти весь час залишався в гуртожитку?
—Ні, нас привезли в інший гуртожиток на третій день, тому що у нас не було світла. А там ще два дні було. Всіх людей, які у підвалах були, завалило. Сидіти і думати, що все буде добре, ніхто не міг. Я до останнього думав. Навіть коли зайшли солдати РФ. Я спочатку подумав, що це наші, просто переодяглись, щоб лупити їх. Я до того моменту, десь 12 березня, думав, що ми вистоїмо. Але розумів, що сили не рівні.
—Що тебе найбільше дивувало в Маріуполі?
—Нескінченні обстріли. Тобто не було навіть вільних трьох хвилин, коли не прилітало щось. Я не знаю, навіщо стріляти в одне й те саме місце разів десять, коли там зовсім немає військових. Вони просто витрачали снаряди чи що? Я не розумію досі.
—Коли бої перейшли на “Азовсталь”, у самому місці стало легше?
—У нас були російські солдати. Нам легше не стало.
—Коли побачив росіян вперше?
—Коли зайшли в підвал. Була зачистка.
—До вас були питання?
—Звісно. Я в 16 років бородатий хлопчина без документів. У однієї дівчинки татуювання, вона також без документів. А у них така була думка, що всі з татуюваннями — це “азовці”.
—А яке татуювання було у дівчинки?
—Троянда, щось таке.
—Як зрозуміли, що ви діти?
—Ми доводили це десь пів години.
—Розкажи, як тебе вивезли з Маріуполя і чому вирішили вивезти саме вас?
—Прийшли вже інші. Ми не змогли довести, хто ми є, що ми діти. В них є стара база наша в Донецьку і вони по ній якось зробили нам свідоцтво про народження. Там довели, що ми діти. Посадили в автобус і привезли.
—А в Донецьку куди?
—В лікарню.
—Обстежували чи просто?
—І обстежували, і просто. Ніде більше було. В дитячий будинок нас відправити не можуть, вони переповнені. А в лікарню поклали.
Депортація
—Як ти опинився в Росії?
—Так само — автобусом, зібрали всіх.
—Вас попереджали?
—Нам сказали, що їдемо до табору. Це банальна схема вже. Стільки історій і всі їздили до табору і не повернулися. Вибору у нас фактично не було. Нам сказали залишити деякі речі, бо ми нібито повернемось.
—Куди вас у результаті привезли?
—На Рубльовку, там санаторій “Поляни”. Це при адміністрації президента. Маленькі діти всі в шоці, їм подобалось. Вони не розуміють ще багато чого. А ми розуміли, тому за своє до останнього стояли.
—Це були діти без батьків?
—Не всі. Знаменита історія. Три дитини, батько яких приїхав у “Поляни” і забрав їх. Він приїхав до Росії і якось пройшов кордон, забрав їх і поїхав додому.
—Ти кажеш, що ви стояли на своєму. Тобто ви хотіли, щоб вас повернули в Україну?
—Так.
—Скільки таких дітей було з 31?
—Половина точно, може більша частина. Багато хто хотів повернутися. Але зараз з них мало хто хоче повернутися.
—Чому?
—Мізки промили.
—Тобі не промивали мізки?
—Намагалися.
—Яким чином?
—Новини, знамениті розповіді про органи. Казали, що на ЗСУ грошей не вистачає, тому в Україні дітей на органи здають. Багато чого казали. Що я не виживу, мобілізують одразу, що Україна напала перша, що Росія захищає свої кордони.
—А можна було щось сказати супроти цього?
—Я казав.
—Що саме?
—Я говорив, що це брехня. Як Україна могла напасти першою, якщо 24 лютого вони зайшли за кордон вже.
—Можеш розповісти свій подальший шлях?
—Всіх дітей забирали в сім’ї.
—А тебе?
—Ми відмовилися. Ми з іншими дітьми потрапили в дитячий будинок, коли сказали, що не хочемо в сім’ї, а хочемо додому.
—Скільки вас таких було?
—В дитячому будинку нас було четверо. Один з них —Пилип, якого потім забрала Львова-Бєлова. Він навіть кидав мені інтерв’ю її, де вона розповідає, що він бігає за молодшими дітьми з криками “з’їм москальонка”. Вона і мене там викладала, коли я тікав. І пресконференцію через мене робила, коли вона сказала, що я типу патріот Росії. А як вона могла думати, що я повернусь після її слів? Всі тепер думають, що вона бреше. Навіть, я думаю, громадяни Росії бачать, що вона бреше. Як це патріот Росії захотів додому, повернувся в Україну і тепер ненавидить Росію? Це ще одна причина, через яку мене не відпускали.
Прийомна сім’я і спроби втечі
—Куди після дитячого будинку?
—В сім’ю. Весь час я пробув в сім’ї. Вони, як і всі громадяни РФ, проти своїх не підуть. Тобто вони всі бояться. У них там диктатор.
—Ти говорив їм, що хочеш додому?
—Я всім казав. Перші пів року я відходив від війни. Дуже страшні картини бачив, воно все снилося. Все одно я хотів додому. Про це казати страшно було.
—Додому в Маріуполь чи в Україну?
—В Україну. Маріуполь — вже не дім.
—Після родини як ти потрапив в Україну?
—Я намагався виїхати через Білорусь, мене затримали. Вдруге я намагався і мене знову затримали.
—В якому місті була твоя прийомна родина?
—В Підмосков’ї.
—З Підмосков’я до Білорусі треба якось добратися.
—Я добрався шляхами різними.
—Яка частина Білорусі?
—Я сам не знаю взагалі. Коли тікаєш, ти скидаєш телефон і все, щоб тебе не знайшли. Так якось доїхав. Мене затримали одразу.
—Саме біля кордону?
—Російсько-білоруський кордон.
—Тобто ти добіг тільки до Білорусі. Скільки спроб втекти в тебе було?
—Дві.
—Що тобі сказали прийомні батьки після того?
—Що я ляжу в психлікарню. Це не прийомні батьки казали. Коли мене затримали вдруге, написали такий документ типу психолог, що мені потрібна психлікарня. А потім викликали, щоб я написав відмову від України в офіс Марії Львовом-Бєлової. Тобто, що я не хочу повертатися.
Читайте провідні новини дня:
- “Місяць у палатках і на фронт!”: військовий заявив, що в навчальних центрах саботують підготовку мобілізованих
- Уламок російського дрону потрапив у будинок відомої української акторки в Києві – фото
- Різдво 25 грудня: все про офіційну дату свята та традиції
Звернення до президента
—Розкажи про звернення. Як це виглядало і як ти прийняв це рішення?
—Була не була. Записав звернення одразу до президента. Це помітили в Офісі президента і вони дуже допомогли. Коли я сказав їм, що знаходжуся на території Росії і попросив допомоги, аби повернутися додому.
Повістка до російського військкомата
—Ти був неповнолітнім, як тобі могли дати повістку?
—Дали повістку наперед. Через місяць рівно 19 грудня я повинен був бути у військкоматі.
—Як ти думаєш, повістка була способом залякати тебе?
—Та ні. Гарматне м’ясо. Ви уявляєте сенсацію для всього світу? Українські діти, які самі приїхали в Росію, настільки ненавидять Україну, що пішли проти неї воювати. Це ж сенсація для всього світу. Це така схема.
Повернення додому
—Ти чекав 9 місяців?
—Так. Це разом з тим часом, коли я сам намагався виїхати.
—Тебе, мабуть, здивувало те, як розійшлося твоє звернення?
—Я розумію, що якщо б не розійшлося, мене б не віддали. Вони побоялися публіки. Іноді треба так робити.
—Коли ти дізнався, що ти повертаєшся в Україну?
—18 листопада.
—Коли ти приїхав в Україну, там було так, як ти очікував?
—Мені було головне, що мене зустріли з прапором України. Я побачив наших військових, я побачив, що мені вручають прапор України. Все. Я стою з сестрою з прапором України і для мене це найкраще, що відбулося за два роки мого життя. Найщасливіший момент.
—Що тебе найбільше здивувало з того, що відбулося без тебе, коли ти повернувся?
—Найбільше, кажучи чесно, ялинки за 600 млн, бруківка за 1,5 млрд гривень. Все, що зараз непотрібно. Хто буде зараз святкувати о 12 ночі Новий рік під ялинкою на вулиці, коли війна? Там хлопцям їсти немає що, немає з чого стріляти, а ми тут… Я приїхав до Києва і бачу, що люди забули, що таке війна, що у нас вона є.
—Наскільки зруйнована Україна в порівнянні з твоїми очікуваннями?
—Не знаю, Київ в ідеалі. Як стояв, так і стоїть. Найкращі ППО. В Одесу їздив. Деякі зруйновані будівлі є. Там з моря б’ють, трохи гірша ситуація. Їздив під Бахмут. Там все зруйновано.
—Чому ти їздив під Бахмут?
—Відвозили хлопцям з ЗСУ спальні мішки. Тому що їм холодно. Потім термобілизну їм передам.
—Де ти береш зараз гроші, щоб допомагати?
—Збираю гроші, відкриваю банки. Хто чим може допомагає, знайомі. Хто не байдужий, той допомагає.
—А тобі допомогли, коли ти повернувся?
—Ну… Люди — так. Влада… Я не знаю, як це назвати, допомога чи ні. Мене місяць не могли зняти з розшуку безвісти зниклих. Мене щойно зняли з розшуку. Що це означає, хто не робить свою роботу, я не знаю.
—Як це впливало на твоє життя?
—Документи я отримав, але купити щось не міг. Просто факт того, що коли діти повертаються, про них забувають.
—Ти спілкувався з іншими людьми, які повернулися?
—Так. Імена не назву, але всі ці діти вже забуті. Тобто вони живуть… Я не знаю, як вони живуть. Росія цим користується. Підходить якийсь чиновник і каже, що в Україні про дітей забувають. Тут вони праві. Але вони це використовують проти нас. Деякі просто обирають квартири і виплати, бо хоч дах над головою є. У ворога, але є. Я не вибрав, тому що знаю, що якось виберусь. Є діти, які не можуть самі себе забезпечити і піти працювати.
Як повернути депортованих дітей
—Що потрібно зробити в Україні для дитини, яка повернулася?
—Я якось вибрався. В мене хороші знайомі, фонд допоміг. Але іншим фонди не допомагають. Не знаю, чому мене так виділили. Потрібна психологічна реабілітація.
—Ти отримав її?
—Я займаюсь з психологом, деякі моменти пропрацьовую, тому що зараз я спокійно почуваюся, а років через 10 воно вийде з мене і щось трапиться. Тому обов’язково це треба після такої ситуації. Ще десь потрібно жити дитині. Ось підліток піде навчатися, роки два-три він проживе в гуртожитку, а потім що?
Плани на майбутнє
—Як ти бачиш своє майбутнє?
—Я бачу, що зможу допомогти повернути дітей. Бо я всю цю систему знаю. З того боку знаю, що треба робити, що треба і не треба казати, що можна казати тут про дитину, а що можна казати дитині там, щоб і в неї не було проблем, і щоб могли дістати. Я в цьому плані буду працювати зараз, поки не повернемо всіх дітей. Бо якщо повертати такими темпами, як казала Катерина Рашевська — дуже добра людина, я з нею спілкуюсь — нам потрібно буде, якщо повертати одну дитину в тиждень (ми цього не робимо, а вони вивозять по 30, по 100 дітей)… А ми повертаємо три в місяць від сили. Буває більше, як пощастить. Тоді нам потрібно десь 90 років.
—19 546 дітей депортовані або примусово переміщені, 387 дітей повернені.
—За майже два роки.
—Як можна повернути 19 546 дітей?
—Нам треба допомога міжнародних партнерів. Без неї в цьому напрямку ми не зрушимо. Росія не йде на контакт. З моїм поверненням допомагали UNICEF, Червоний Хрест. Тобто якщо не міжнародні партнери, ми навіть одну дитину не повернемо. Так само з військовополоненими. Росія не йде на контакт, не хоче їх віддавати.
Чи покарають росіян
—Ти віриш в те, що Росія може бути покарана за свої воєнні злочини?
—Я вірю в це. Але я вірю, що не Росія буде покарана, а їхній великий диктатор, Львова-Бєлова і всі, хто причетні до війни та вивезення дітей.
—Хотів би побачити Львову-Бєлову в Гаазі?
—Побачу.
—Скільки тобі в той день буде років?
—Навіть якщо в старості, але я побачу це, я впевнений.
—В тебе зараз є віра в перемогу України і якщо є, то як ти собі її уявляєш?
—В мене нескінченна віра. Але для цього треба працювати і працювати. Коли на красній площі буде пам’ятник ЗСУ і прапор України, це буде перемога. Росія не може далі існувати як країна.
—Що б ти сказав дітям, яких Росія депортувала?
—Я б сказав їм не боятися казати про це. Якщо вони будуть боятися, буде ще гірше. Багато дітей хочуть сказати про це, але вони бояться. Однак боятися не треба, ми навіть там їх захистимо.
Читайте також:
