У другу річницю початку повномасштабної війни телеканал 2+2 покаже чотирисерійний гостросюжетний серіал “Друзі” про справжню чоловічу дружбу, яка здатна витримати будь-які перешкоди і навіть випробування війни. Прем'єра стрічки: 24 лютого о 19:30 на каналі 2+2.
За сюжетом, троє друзів вирушають з Одеси до Миколаєва, щоб привітати з днем народження приятеля, який вступив до лав ЗСУ. Але вже скоро вони дізнаються, що він служить не в тилу, а на передовій. Одну з головних ролей у стрічці зіграв актор Ярослав Шахторін, відомий глядачам за проєктами “Жіночий лікар. Нове життя”, “Люся інтерн”, “Виклик”.
Ексклюзивно в інтерв'ю ТСН.ua актор розповів про знімання пригодницького серіалу “Друзі”, перші дні повномасштабного вторгнення в Гостомелі, роботу офіціантом і кохану, акторку Таїсію Хвостову.
– Ярославе, як розпочався ваш шлях у серіалі “Друзі”?
– Зазвичай не пам'ятаю усі етапи кастингу, але цей був особливим. Двіж почався на самому відборі! Як і всім, прийшло запрошення, я був в той вечір дуже втомленим, але все ж таки записав самопроби і мене покликали. На першу зустріч я прийшов на шаленому ентузіазмі, зі своїми пропозиціями щодо сцен. Пам'ятаю, це так здивувало продюсера і режисера, що на секунду вони заклякли (усміхається – прим.ред.) Але атмосфера була неймовірна! Дуже допомагало, що в партнерах у мене був Женя Ламах, ми з ним давно знайомі, тому одразу спрацювались. Після цієї зустрічі почався нескінченний марафон ансамблевих проб. Ніхто не казав, що нас з Женею затверджено, але щоразу запрошували, а третій актор змінювався. Ми раз за разом проходили одну й ту саму сцену, де мій герой п'є воду. Напевно, стільки води я не пив за всі свої спортивні роки! (сміється – прим.ред.)
– Як до вашої трійки приєднався актор Артур Шурипа?
– В останній день проб ми з Женею максимально виклались і втомлені, але щасливі, поїхали додому. Раптом нам телефонують і кажуть, що треба терміново повернутися, бо є ще один кандидат на роль третього друга – Олімпа. Ось тоді ми зустріли Артура. Ми втрьох абсолютно різні, думаю, це зіграло ключову роль у виборі нашого ансамблю. Артур має здорову впевненість і погляд на все, що відбувається в його житті. Я маятник, тому мені цікаво вчитися у нього цієї віри в себе. Женя – максималіст. Часто після сцени він міг сказати: “Хлопці, а вам не здається, що ми можемо набагато краще?”. І я завжди підтримував його. Він мене мотивує. Так, ми різні за характером, але однаково активні, заповзяті і любимо відстоювати свої ідеї. Класно, що на майданчику був режисер Паша Тупік, який фільтрував наш безкінечний потік пропозицій.
– З опису серіалу очевидно, що знімання були насиченими. Яку сцену любите згадувати?
– Моя найулюбленіша сцена, де нашій трійці доводиться ночувати на вулиці у “розкішному” човні “Хілтон”. Ми знімали її з першого дубля на повній імпровізації! Взагалі, режисер давав нам свободу. Ми з хлопцями постійно щось вигадували – під час перерв, обіду, на гримі чи перед зніманнями, а він залишав найсмачніші моменти.
– Припускаю, ваш найкращий друг – дружина Таїсія Хвостова, яка також працює в кіноіндустрії. Ви разом і вдома, і на майданчику, вона дуже ніжно пише про вас у своїх дописах.
– Це потрапляння в десятку! Ми разом з університету. Тая сьогодні найближча для мене людина. 14–го лютого відсвяткували з нею сьому річницю.
– Таїсія також акторка. Чи не заважає публічність стосункам?
– У нас нема з цим проблем. Я взагалі вважаю, якщо у стосунках акторів чи медійних людей є непорозуміння, то справа не в публічності. В такому разі потрібно шукати справжню причину незгод. Публічність – це лише каталізатор. Згадайте, скільки було розлучень під час ковіду. Причиною була не епідемія, просто нарешті стало більше свідомих людей, які зрозуміли, що нещасливі разом. Напевно, я б не хотів постійно розповідати про особисте у майбутньому, але зараз це не заважає нам, бо є абсолютна впевненість у партнері. Вдома, коли поруч кохана людина, мені вистачає спокою і затишку. А соцмережі та публічність – це частина нашої професії, і я це приймаю.
– Чи змінилося ваше оточення від початку війни?
– Так, напевно, це відбулося з усіма. У моєї дружини є родичі в Росії. І перша звістка від них з початку вторгнення – це привітання до 8-го березня. Сюр. Звісно, цих людей для нас не стало. Натомість багато людей стали ближчими. На другий чи третій день війни, поки в Гостомелі був Інтернет, актор Вова Ращук, з яким ми дуже потоваришували на зніманнях серіалу “Ворон і Воробйов” писав мені, підтримував. З Женею Ламахом ми, до речі, теж зідзвонювалися. Він тоді був у Василькові, і ми ділилися новинами. У такі моменти розумієш, що поруч тільки ті, кому ти дійсно важливий і дорогий. У найважчі моменти зі мною була сім'я батька та моя дружина.
– Зміна оточення часто є наслідком внутрішніх змін. Згодні?
– Звісно. У перший день війни ми поїхали до тата в Гостомель, в якому тоді було дуже гучно. Хоча ми пробули не повну окупацію, але зрештою, зміни відбулися саме в ті дні. Проведу таку аналогію: в каюті на кораблі хвилею прибило книжкову полицю, і всі книжки стали на свої місця. Те саме відбулося з моїми думками за ці вісім днів у підвалі в Гостомелі. До речі, після активних бойових дій, які ми бачили, я став аморфним до ракетних обстрілів, практично не реагую. Але це неправильно, потрібно ховатися в укриття, бо, як ми бачимо, навіть уламок шахеда може зруйнувати будинок.
– Ви рахували скільки у вас проєктів?
– Напевно, понад 30, якщо рахувати з другорядними ролями. Колись для мене це було важливо, але тепер розумію, що це лише дурна погоня за кількістю. Мені завжди здається, що замало, що треба більше і краще, думаю, усі творчі люди мене зрозуміють. Але це марна справа. Головне, розвиватися і бачити, що в кожному наступному проєкті ти ростеш. Вдячний, що в мене є така можливість, мені щастить працювати з крутими командами і партнерами. Люблю вчитися у колег, які мають більше досвіду.
– Чи не думали змінити професію, коли кіноіндустрія була на паузі?
– Були думки не змінити професію, а знайти підробіток, щоб мати кошти на існування. Я не з тих, хто буде сидіти, склавши руки. Тому деякий час, під час повномасштабного вторгнення, працював офіціантом. Це цікавий досвід, який дозволив вижити, коли фінансово було непросто.
– Ви родом з Нікополя, Дніпропетровської області. Ваші рідні зараз там?
– Мої бабусі та дідусь жили там, недалеко від військової частини. На щастя, моя мама вмовила їх переїхати, тепер вони живуть у Жовкві Львівської області. Якщо не помиляюсь, Марічка Падалко надала моїй мамі та брату тимчасове житло, щоб вони могли переїхати з Нікополя.
– Ви казали, що родина батька мешкає у Гостомелі. Ваші батьки розлучені?
– Так, вже давно. Мені було 6 чи 7 років, коли вони прийняли це рішення. Перші два класи я ходив тут, а в третій пішов у Нікополі. Але вони підтримують зв'язок, мене це тішить.
– Якими були перші дні повномасштабного вторгнення?
– Щойно я заїхав у двір батька, над нами пролетів СУ–24, один, другий. До цього думав, що я титан, що нічого не боюся. Виявилось, що це не так. У батька є два зареєстрованих дробовики, і ми домовились, що вночі будемо чергувати з ним по черзі. Робили патрони, готувалися, у нас було стільки ентузіазму! По нашій вулиці їздили бронеавтомобілі “Козак” і “Варта”. Здавалося, ніби ще трохи і вони знищать це російське сміття. Згодом ми зрозуміли, що цей бій буде довгим й дуже складним.
На своє перше чергування я пішов після чотирьох годин сну. Сиджу, завиває сильний вітер, і раптом чую, як хтось ходить нашою верандою. Наче хтось з росіян переліз паркан і йде до будинку. Я вистрибую на центр двору, пересмикую запобіжник і думаю: все, зараз буду стріляти. На цих емоціях ледь не пульнув у сусіда. Бідолага вийшов покурити і наштовхнувся на мене (сміється – прим.ред.)
З другого дня ми вже були у підвалі, бо обстріли і вибухи не припинялись. Рашистські “алігатори” робили обльоти щоранку й щовечора. Вони літали дуже низько, на висоті 4–5 метрів, і я горів бажанням подивитися, що це таке. Один раз я таки вийшов, і коли вони пролітали над будинком, зустрівся поглядом з вертолітником. Це було моторошно.
– Яким був найважчий момент?
– Я дуже переживав за дружину. По–справжньому страшно було, коли вони обходили будинки. До нас зайшов солдат, може, молодший за мене. Він був у повному спорядженні, зі зброєю, щоправда, мав трохи розгублений вигляд. Вже після, коли ми почули, що робили ці нелюди в інших селах і містах, то зрозуміли, що нам просто пощастило.
– Від першого дня війни ви перейшли на українську мову. Як змінився ваш контент?
– Кардинально. Я досі моніторю, щоб в мою стрічку не потрапляв російський контент. В YouTube, до речі, зараз дуже багато кацапських відео – я їх блокую. Подекуди важко знайти українські ролики на нішеві теми, але це поштовх для наших авторів, блогерів створювати своє. Я дивлюсь багато аналітичних відео. З розважальних мені дуже подобається Дмитро Тютюн, у нього є рубрика “Несерйозна розмова” з представниками різних професій. Рекомендую подивитися випуски “Двіж”, які виходять на ютюб–сторінці 3–ї окремої штурмової бригади. В них захисники, зокрема командири, простою, доступною мовою відповідають на запитання цивільних про військову справу.
Читайте також:
