Володимир Ращук – відомий український актор театру і кіно, родом з Маріуполя. З перших днів повномасштабної війни він пішов добровольцем на фронт. Згодом став командиром 7-ї роти 3-го Батальйону “Свобода”, зараз є офіцером секції S-3.
Актор досі воює, а між ротаціями встигає зніматися в кіно й виходити на сцену. 14 березня о 20:00 на каналі 2+2 відбудеться премʼєра воєнної трагікомедії “Позивний “Тамада“, де Ращук зіграв одну з ролей.
Чому ця історія йому близька, наскільки важко повертатися з передової на знімальний майданчик і як актор став комбатом, Володимир Ращук розповів ексклюзивно в інтерв'ю ТСН.ua.
– “Позивний Тамада” – історія про людину, яка ніколи в житті не була повʼязана з військовою справою і, напевно, ніколи б не була, якби не війна. Це ж практично історія про вас. Що стало поворотним моментом в ухваленні цього рішення?
– Це близька мені історія – про людину, яка ніколи не була пов'язана з військовою справою, армією, але взяла до рук зброю. Я не служив, бо в мене в квитку написано “непридатний під час війни”, і направду мені це ніколи не подобалося. Але коли прийшла війна, я разом з першими добровольцями пішов воювати. За Україну, за свої сім'ї, домівки, за незалежність України. Так, це пафосні речі. Але в нас, справді, була потужна мотивація. Коли зараз кажуть: ми ж не вміємо, ми ж ніколи зброї не тримали. Хочеться сказати: я і мої побратими теж не тримали. І в чомусь це була жертва – не бути вдома, поруч з дружиною, донькою, не займатися улюбленою професією, а вивчати військову справу. Тож, історія “Тамади” – про мене на початку повномасштабного вторгнення. Але роль, яку зіграв у серіалі, – це я теперішній.
– Автор ідеї Артем Кобзан сказав, що дуже хвилювався, чи варто братися за трагікомедію. І для нього було надзвичайно приємно дізнатися, що після прочитання сценарію ви погодилися брати участь у зніманнях. Чому ви ухвалили це рішення?
– Чесно, я не хочу зніматися у проєктах про війну, бо ми все це переживаємо щодня. Ракетні обстріли мирних міст, смерті цивільних, військових – це дуже боляче й страшно. Але мене дуже підкупило те, що режисером був Саша Сальников. Ми з ним зняли не один серіал, з ним дуже комфортно працювати.
На мою думку, якщо зараз щось знімати, то хороші комедії, трагікомедії. Бо це і є наше життя. У найважчих ситуаціях на фронті, ми жартували, знаходили будь-який спосіб висміяти ситуацію. Якби ми не сміялися, то, мабуть, давно втратили б глузд.
– Ваш батальйон завжди на найпекельніших напрямках. Як ви проходили кастинг?
– Це правда, з перших днів війни батальйон “Свобода” був на найгарячіших напрямках. Нас завжди кидали, як рятувальний круг, у складні зони, деколи у програшні місця. Але ми ніколи не відступали, стояли і стоїмо до кінця. У нас дуже круто виходить стабілізувати навіть дуже погані ситуації. Тому самопроби я записував під обстрілами, десь в підвалі чи у бліндажі. Допоміг у цьому побратим. Я вже сміюся, що мої побратими стали акторами, бо постійно прошу їх підігрувати мені.
– Автори переймалися, чи доречний гумор під час війни. Наскільки важливий гумор на війні? Чи доводилося адаптували жарти, прописані в серіалі, під себе?
– Я вже казав, що тільки гумор рятує на війні. Багато реальних жартів ми інтегрували в серіал або адаптували. Бо тільки людина, що знаходилась на війні, розуміє межі фронтового гумору, або їх відсутність. У нас була сцена, де “Тамада” дуже пафосно каже про те, що кожен українець – герой. Актор Антон Соловей настільки урочисто це промовив, що я не витримав і прямо у кадрі додав від себе: “Блін, круто сказав, але так пафосно!” (сміється) Цей дубль так і залишили на монтажі.
Ми багато імпровізували і вигадували з Романом Жировим. Він крутезний дядько й чудовий актор. Не можу не згадати Сашка Охріцького, який теж воював, ми були з ним на одній хвилі.
– Під час знімань ви консультували знімальну групу щодо військових нюансів?
– Інколи мені здавалося, що я консультант, а не актор на майданчику (сміється). Я розповідав, як це відбувається у нас на передовій, як можуть поводитися орки, як вдягати екіпірування та який вигляд насправді має польовий штаб. Ми не перегинали палицю, бо це не документальний фільм, але звертали на це увагу.
– Які відчуття, коли з фронту повертаєтеся на знімальний майданчик?
– Психологічно важко адаптуватися до знімального майданчика. У серіалі є сцена, коли у нас відбувається стрілецький контакт з орками і “Тамада” прибирає одного з них. Але під час знімань я периферійним зором побачив цього орка і рефлекторно вистрелив. Звісно, це були несправжні набої, але режисер зупинив знімання, підійшов до мене перепитати, чи все ок. У такі моменти морально складно, але я обожнюю зніматися. Мабуть, після нашої Перемоги ще більше буду любити акторство.
Але загалом це дуже незвично, інколи болюче. Бо подекуди на проєктах бачиш тих, хто досі відірваний від реальності. На мою думку, паралельно зі своєю професією усім потрібно опановувати військову справу.
– На вашу, думку про що має бути кіно сьогодні?
– Ми маємо знімати для дітей, бо у нас абсолютно немає дитячого контенту. Так само у нас майже немає ідеологічного виховання. Ми не вчимо історію, а вона карає нас за невивчені уроки. Тому нам потрібне патріотичне, історичне кіно про Україну, ключові події та людей, якими пишаємося.
– Напередодні вторгнення ви готувалися до ролі військового. 23-го лютого навіть знайомилися з прототипом свого героя. Чи було передчуття, що рф розпочне наступ вже за день?
– Це цікава історія. У Театрі Особистості ми готували виставу на реальних подіях про військових, які разом з підрозділом “Карпатська Січ” воювали в Пісках, під Донецьким аеропортом. Після цих подій мій теперішній комбат з позивним “Апостол” написав дуже круту історію. За нею зробили пʼєсу, в якій я мав грати Апостола. 23-го лютого ми з акторами зустрілися з прототипами. Їх було четверо: Апостол, Марго, Бугай і Пуля. До другої ранку ми разом пили текілу, жартували, а о четвертій почалась повномасштабна війна. Коли я збирався, дружина побачила дописи Апостола і каже: “Вони вже у військкоматі, то, мабуть, їдь до них”.. Ось так 24-го лютого я приїхав до батальйону, який після місяців рубки офіційно отримав назву “Свобода”. Апостол став комбатом, я солдатом, потім командиром відділення, взводу, згодом командиром роти, а зараз офіцером секції S-3 (управління боєм батальйону).
– Як ви пояснили дружині, донці своє рішення піти до війська? І як вони відреагували?
– Дружині важко це далося, вона не хотіла мене відпускати. Так само аргументуючи, що я не військовий, що не вмію поводитися зі зброєю. Але я запитав її: як би вона вчинила на моєму місці? Як буде дивитися, якщо не зроблю цього? І вона відпустила. Вікуся з донькою, мама, сестра і племінниця дуже мене підтримують.
– Будучи солдатом, ви були змушені швидко взяти на себе обовʼязки командира роти Батальйону “Свобода” через загибель Сергія Жоржевського. Які були емоції, коли зрозуміли, що відповідаєте за 142 бійців?
– Не було ніяких емоцій. Було єдине бажання, як і зараз, знищити якомога більше орків, водночас зберегти якомога більше наших хлопців. Тоді ми були на самому нулі, в Сєвєродонецьку, і я не мав права на зайві емоції чи вагання.
З пораненням та контузіями я залишився на позиціях і продовжив воювати. Відповідальність була шалена. І хотілося лише одного, щоб якнайбільше хлопців змогли вийти. Але, на жаль, так не сталося. Багато там втратили. І я зараз не за кількість, а за цінність цих людей. Кардан, Сем, Бармен, Жорж, Батя. Ми втратили дуже крутих пацанів.
В управлінні роти мені допомогла акторська професія. Ми були мотиваторами для тих, хто намагався нас підкріпити, орієнтирами для інших. Згодом, вже через багато-багато місяців, мені казали з інших підрозділів: “Якби не батальйон “Свобода”, то нам би були гайки”. Ми дуже лихвацько там воювали, дуже люто. І взагалі Сєвєродонецьк став для мене і моїх побратимів ключовим плацдармом та формуванням підрозділу на цій війні. Це було потужно.
– Ви з дружиною Вікторією випромінюєте надзвичайну енергію, коли разом. Як часто вдається побачити кохану?
– Бо ми кохаємо одне одного (усміхається – прим.ред.). Бачимося з Вікусею дуже рідко. Наш батальйон вже 4 місяці у бойовій зоні. Весь цей час я не з родиною. І це боляче. Спочатку ми не розуміли, що буде, скільки мине часу, до чого готуватися. Здавалося, день-два – це вже шалена розлука. Зараз розумієш ціну кожній хвилині.
– Ви казали, що, мабуть, найважче – це повертатися з війни в звичайне життя. Як рідним військових полегшити це повернення? Що допомагає вам зі дружиною підтримувати такі міцні стосунки?
– Насамперед багато всього зараз лежить на плечах дружини. Вона терпить, чекає. Це надважливо. Не всі так роблять, не всі сім'ї можуть витримати розлуку. По-друге, мислення й цінності людини, яка повертається з війни, яка вбивала, бачила смерті, жахіття війни, яка сама була на крок від смерті, змінюється. Дружинам часто здається, що коханий повертається таким самим, але це не так. Та й дівчата за цей час сильно змінюються. Вони теж багато чого переживають, хвилюються, чекають. А чекати – це важко. Я б ставив дружинам військових пам'ятники, бо вони мотивують нас боротися і повертатися додому. І головне, як в мирному житті, так і під час війни потрібно працювати над стосунками, взаєморозумінням і своїм коханням.
– За два роки ви відростили довжелезну бороду. Навмисно не стрижете?
– У мене з побратимами була домовленість, що поголимося після нашої перемоги. Тепер втрьох відрощуємо бороди. Дай Боже, доживемо. Мені, до речі, завжди подобався такий образ. Думав, коли піду на пенсію, буду з сивим волоссям і бородою ганяти з дружиною на Harley-Davidson. Але, бачите, мені тільки 36 років, а борода вже біла.
– Ваші колеги-актори розповідали, що у мирні часи ви багато готували і навіть вчили їх різних рецептів. Звідки любов до кулінарії? Сумуєте за цим захопленням?
– Для мене кухня – це вияв любові. Я вивчав багато різних кухонь, півтора року навіть був веганом і експериментував з рецептами сироїдіння. Коли жив в гуртожитку, цікавився французькою та італійською кухнею. Всі їли мівіну, а я – пасти за рецептами Джимі Олівера (усміхається – прим.ред.). Любов до кулінарії у мене від рідних, вони дуже добре готують.
Я навіть на війні намагаюся готувати. Одного разу в якійсь будівлі знайшли тарілки, усе стріляло, бомбило, а я робив чахохбілі. Це було під Бахмутом. І взагалі постійно намагаюся готувати хлопцям щось смачненьке. Тож, це захоплення завжди зі мною. Дуже хочу відкрити ресторан, і після війни обов'язково це зроблю.
– Багато хто перестав будувати плани на час війни, відклавши їх на “після Перемоги”. А ви з дружиною?
– Це дуже актуальне запитання. Спочатку нам здавалося, що кілька місяців і ми віджинемо кацапів. Так само хлопці у 2014 році думали, що скоро все закінчиться і буде перемога, але війна триває вже 10 років. Весь цей час ми відкладаємо важливе на потім – залишити шкідливі звички, привести себе у форму, реалізуватись у професії, здійснити мрії. Я це називаю “синдром відкладеного життя”.
Але наразі у нас в родині інший підхід. 1-го січня ми з дружиною кинули курити, по можливості я намагаюсь тренуватися, навіть на передовій, навіть коли немає сил і важко. Дуже хочемо побудувати свій будинок, і потихеньку до цього рухаємося. Бо потрібно розвиватися, рости, попри все. І це бачення сформувалося під час війни, коли я на бойових. Війна не означає, що життя скінчилося. Навпаки, ми боремося за нього, за наше майбутнє, за можливість бути вільною людиною на своїй землі. Ми з дружиною пропагуємо саме таку філософію.
Читайте також:
