Путін іде на п’ятий президентський термін. ТСН.ua вже писав, якщо він досидить у Кремлі до його завершення 2030 року, то сумарно правитиме Росією, як і кривавий диктатор Сталін свого часу. А якщо до 2036 року (що дозволяють внесені ним же до російської конституції поправки кілька років тому – ред.), то навіть більше, ніж Катерина ІІ.
Проте ці “вибори” для Путіна відбуваються вперше під час повномасштабної війни. Звісно, його першому “обранню” 2000 року передували вибухи будинків у Москві та відомий вислів Путіна про “мочити в сортирі”, щоб допомогти виправдати війну в Чечні. Проте наївно думати, що план загарбання України будь-якою ціною належить винятково Путіну. Цією ідеєю вертикаль влади в Кремлі марила ще від часів колапсу СРСР, щоб зберегти імперію та свій вплив, бажано в “кордонах” Варшавського договору.
Зараз Путіну потрібен мандат на продовження повномасштабної війни. Як усередині Росії, так і назовні йому треба продемонструвати великий кредит довіри населення. Саме тому Кремль поставив завдання: забезпечити високу явку й результат голосів за Путіна не нижче 80%, зокрема й на окупованих українських територіях. Путін навіть записав окреме відеозвернення до росіян, закликаючи прийти на виборчі дільниці, щоб створити картинку масовості. Саме тому так важливо, щоб Захід не визнав ці “вибори” Путіна, відкинувши страхи, що умовно завтра в Росії буде ні з ким говорити, зокрема про ядерну зброю.
Ці “вибори” – це свого роду ритуальне надання легітимності диктаторові. Захід уже поступово доходить до думки, що це війна не винятково Путіна – це війна Росії проти України та всього Заходу. Проте наші союзники й партнери досі не зовсім розуміють, що машина війни в Росії, де економіка вже переведена на воєнні рейки, так просто не зупиниться, навіть якщо умовно завтра війна закінчиться. До того ж війна для Путіна – це потужний об’єднувальний фактор росіян та інструмент цементування власного режиму.
У цьому тексті ТСН.ua розкаже про перебіг передвиборчої кампанії Путіна, як йому вдалося переконати росіян у необхідності продовження війни та яка дилема стоїть перед Заходом.
Референдум за війну: Кремлю потрібен ефект масовості
Останні кілька тижнів наповнення російського пропагандистського телебачення нагадувало радше переконання самих росіян, що вони все зробили правильно, коли почали першу від часів Другої світової повномасштабну війну на європейському континенті. Новини активно цитували шизофренію Путіна про те, що “люди давно на це чекали”. Ну й куди ж без “традиційних сімейних цінностей”, “управління Росією напряму богом” та приниження президента США Джо Байдена щодо його віку, щоб на його тлі 71-річний Путін мав “кращий” вигляд.
Для пересічного росіянина створювали картинку “турботи”, що достроково “проголосувати” зможуть навіть у Мурманській області, Забайкальському краї та на Чукотці. Для цього до виборців їхали на дрезинах, оленях і собачих упряжках. Це, звісно ж, “краще”, ніж виділяти реальні гроші, які зараз ідуть на війну проти України, на розбудову інфраструктури в Росії. Також кремлівська пропаганда чомусь не говорить про справжній колапс комунальної інфраструктури. Цієї зими в Росії сталися десятки аварій. У Telegram-каналах було багато відео, як кип’яток тече вулицями міст, у той час як у квартирах через відсутність тепла у 20-градусний мороз на вікнах намерзла крига, а люди на вулицях розводили багаття.
Проте Кремль, як, власне, й більшість росіян, включно з жителями таких аварійних будинків, які ще й в одному з російських міст отримали опіки, намагаючись перейти “річку” з кип’ятку після прориву теплотраси, це мало хвилює. За даними “Левада-Центру”, станом на лютий 2024 року діяльність Путіна схвалювали 86% росіян. “Дії російських ЗС в Україні” (саме так було сформульоване питання в опитуванні – ред.) в січні 2024 року підтримували 77% росіян. До початку “мирних” переговорів схиляються 52% опитаних. Водночас 66% росіян знають, що сплачують високу ціну за цю війну, але 62% не бачать своєї провини за напад на Україну та розв’язання повномасштабної війни і ще 77% вірять у “перемогу” Росії. Проте що саме російське суспільство вкладає в термін “перемога Росії”, соціологи “Левада-центру” чомусь не запитали.
Судячи з соцопитувань та елементарних спостережень, регіони, де Путін має найбільшу підтримку та звідки на війні проти України загинуло найбільше росіян, – це російська глибинка та національні республіки, де зарплата $4 тис. на місяць за вступ до лав убивць здається вінцем усіх бажань у житті. Російська приказка “не жили нормально – не треба й починати” тепер набула іншого сенсу: “Хочеш жити нормально – йди на війну вбивати українців”. Тому погана економічна ситуація в Росії лише заохочує людей підписувати контракти та йти до армії.
Судячи з витоків документів з Кремля, про які йдеться в розслідуванні Delfi, за левову частку передвиборчої кампанії Путіна, на яку витратили понад 1 млрд євро, відповідає заступник голови АП Росії Сергій Кірієнко. Зокрема, до цього мільярда входив начебто й політ Путіна на ядерному бомбардувальнику, й багато інших заходів у рамках ритуального шоу з перепризначення Путіна на п’ятий термін. Невідомо, чи входили до цієї суми знімання, створення і трансляція скандального кримінального серіалу “Слово пацана” про молодіжні банди Казані кінця 1980-х років. Проте витоки тих самих документів з АП РФ свідчать, що цей серіал – ніщо інше, як передвиборчий інструмент, щоб заохотити молодь прийти на вибори, а всім іншим показати: “Якщо не хочете, щоб було так, як тоді, голосуйте за Путіна”.
Тому всім тим, хто каже, що це винятково війна Путіна, а не всієї Росії, варто нарешті подивитися правді у вічі. “Ліберальній” російській опозиції насамперед. Після смерті Олексія Навального, який казав, що “Крим – це не бутерброд”, їхня риторика, хоча й не одразу, проте дещо змінилася. Зокрема, в нещодавній статті для The Washington Post Юлія Навальна, на відміну від свого дивного виступу на Мюнхенській безпековій конференції, вперше закликала не визнавати Путіна легітимним президентом після виборів 17 березня та допомагати Україні до військової поразки Путіна.
Проте знову ж таки фраза про “військову поразку Путіна”, як і інша про “не вірте, що в Росії всі підтримують Путіна та його війну”, що також є в цій статті, свідчить про свідоме небажання визнати очевидні речі. Співзасновник Форуму вільної Росії Гаррі Каспаров категоричніший у своїх заявах, закликаючи, наприклад, передати Україні ракети більшої дальності та заморожені російські активи, а не прибутки, які вони генерують. Проте й він, як і Навальна, просять росіян іти на виборчі дільниці та псувати бюлетені або писати там прізвище покійного Навального. І парадокс у тому, що саме це й потрібно Путіну. Для Заходу Кремлю треба створити картинку масовості, а необхідний результат вони намалюють.
Ядерний шантаж: велика “перемога” відкладається
Завдячуючи героїзму Сил оборони України, до своїх “виборів” Путіну не вдалося продемонструвати росіянам жодних здобутків на полі бою. Втрата нами Авдіївки стала для Кремля радше пірровою перемогою, адже за даними західних розвідок, російські втрати там найбільші за ці два роки повномасштабної війни. До того ж короткострокові плани Москви добре відомі: вийти на “кордони” чотирьох українських областей, які Путін незаконно вписав до російської конституції, і вимагати від України та Заходу фіксації статусу-кво. Власне, саме це він і робить від осені 2022 року.
Проте якщо Захід, передовсім США, нарешті розблокує військову допомогу Україні, навряд чи Путіну вдасться втілити цей план у життя. Ба більше, до своїх “виборів” він фінішує з втратою понад 30% Чорноморського флоту РФ (що призвело до зміни командувача ВМС Росії – ред.), зростанням цін на бензин на тлі атак безпілотників на великі російські НПЗ, які “вирубили” 12% нафтопереробних потужностей ворога, що працювали, зокрема, й на російську армію, постачаючи пальне на фронт. До того ж триденне голосування за Путіна відбувається на тлі прориву легіону “Свобода Росії” до Курської та Бєлгородської областей, де досі тривають бої, нищаться ворожі військові склади, а Путін називає це “інформаційним ефектом” та елементом можливого торгу з боку Києва, мовляв, “ну ми вам повернемо це (вочевидь Курськ і Бєлгород – ред.), а ви нам поверніть це”.
Проте більше привертає увагу навіть не те, що Путін уже публічно допускає й виправдовує бої за російські регіони, а чергове його повернення до ядерних погроз, бо, вочевидь, шизофренічну маячню заступника голови Радбезу РФ Дмитра Медведєва Захід уже не сприймає. Майже за місяць до своїх “виборів”, 29 лютого, у зверненні до Федеральних зборів Путін запевняв, що “у стані повної готовності до гарантованого застосування перебувають стратегічні ядерні сили”. А вже за два дні до початку триденного голосування в Росії в інтерв’ю пропагандисту Дмитру Кисельову Путін сказав:
“Наша ядерна тріада є сучаснішою, ніж будь-яка інша. І тим, кому треба, – експертам, спеціалістам, військовим, – їм про це добре відомо. Вони зараз ставлять завдання підвищити цю сучасність, новизну, відповідні плани у них є. Ми теж про це знаємо. Вони розвивають всі свої компоненти. Ми теж. Але це не означає, що, на мій погляд, вони готові завтра розв’язати цю ядерну війну. Ну захочуть, ну що ж тоді робити, ми готові”.
Наразі ці погрози більше пов’язані з двома речами.
По-перше, з радикальними та доволі жорсткими заявами президента Франції Еммануеля Макрона, а також низки інших європейських лідерів, про можливість відправлення західних військ до України в майбутньому на якомусь етапі війни.
По-друге, з тиском з усіх боків на канцлера Німеччини Олафа Шольца передати нарешті Україні далекобійні ракети Taurus, які здатні серйозно пошкодити Керченський міст. Саме це окремо прокоментував Путін в інтерв’ю Кисельову, мовляв, якась третина цього мосту розташована на суто російській території, тому ураження цієї його частини німецькими ракетами дорівнюватиме ледь не оголошенню війни Росії з боку Німеччини. І, на жаль, Шольц цю погрозу, вочевидь, почув.
Рано чи пізно Заходу доведеться подолати й цей страх. Бо попереду ще заплутаніша дилема, яку треба вирішити. За тиждень до чергового перепризначення Путіна в американській пресі з’явилися повідомлення, що восени 2022 року Росія розмірковувала над застосуванням тактичної ядерної зброї, що передувало звільненню Силами оборони України Харківської та Херсонської областей. The New York Times навіть навела цитату вже колишнього голови Об’єднаного комітету начальників штабів США Марка Міллі, який сказав саме таке:
“Це ядерний парадокс. Чим успішнішими будуть українці у витісненні російського вторгнення, тим більша ймовірність, що Путін погрожуватиме використати бомбу або потягнеться до неї”.
Вимоги Росії за ці два роки повномасштабної війни не змінилися. Тим паче, ми чуємо нові публічні заяви Медведєва та прессекретаря Путіна Дмитра Пєскова, які кажуть, що “територія України – це насправді Росія”. Змін у підходах Путіна також не відбулося. Він хоче говорити з Заходом, тобто зі США, а не з Україною. Заяви Путіна про начебто готовність Росії до переговорів – не більше, ніж просто блеф. Саме тому ми бачимо ядерний шантаж. І, напевно, саме “угоду” зі США про переділ карти Європи Путін хоче зробити вінцем свого п’ятого терміну правління Росією до 2030 року або шостого – до 2036 року.
Змінити владу в Росії можна лише силою. Але “ліберальна” російська опозиція до цього не те, що не готова, – вона навіть не може вимовити це вголос. Західні ЗМІ, зокрема, наприклад, CNN, продовжують писати про Бориса Надєждіна, якого Кремль зрештою так і не допустив до президентських “виборів”, як про антивоєнного кандидата, заплющуючи очі на його висловлювання про війну проти України. А покійного Олексія Навального західні ЗМІ та експерти описують як “найстрашнішого опонента Путіна”, відкидаючи його неоднозначні заяви про український Крим.
Вже умовно завтра після своїх “виборів”, отримавши мандат на продовження війни, Путін може оголосити чергову велику хвилю мобілізації. І сліпі й наївні на Заході ті, хто думає, що нові військові заводи та виробництва в Росії знову перепрофілюються на випуск пателень, якщо створюючи штучний дефіцит військової допомоги, Україну підведуть до необхідності переговорів з Росією.
