До ювілейного Вашингтонського саміту НАТО лишається менше трьох місяців. Для союзників це вже буде третій саміт в умовах повномасштабної війни в Європі. Україна не приховує, що хоче отримати політичне запрошення до членства в Альянсі. Це може бути щось на кшталт дорожньої карти, про яку нещодавно говорив держсекретар США Ентоні Блінкен, або ж – відкриття для України переговорів про вступ – як це вже зробив ЄС на саміті в грудні 2023 року.
Варіантів і можливостей реалізації безліч – була б лише політична воля. А її, на жаль, досі немає, передусім у Вашингтоні та Берліні. Головна причина – це Росія. І перша пряма атака Тегерану з його території по Ізраїлю, коли сили США, Британії та Франції – трьох ядерних потуг Альянсу – збивали іранські “шахеди” та балістичні ракети, це наочно продемонструвала. Ізраїль – основний союзник США поза НАТО. Тобто, як виявилося, не треба бути членом блоку, щоб союзники напряму допомагали збивати ворожі цілі, тим паче, що іранськими “шахедами” Росія вже два роки обстрілює й Україну.
У відповідь Київ почув, що це зовсім різні речі. Вашингтон відповів, що допомагає Ізраїлю десятиліттями, а не два роки, як Україні. Щоправда війну Росія почала 10 років тому, окупувавши Крим і частину Донбасу. У Лондоні зазначили, що це небезпека ескалації та ризик розширення війни в Європі аж до прямого зіткнення сил НАТО з російськими військами. Проте, як вірно зазначив очільник Генштабу ЗС Естонії Мартін Херем, справа не в тому, що треба боятися війни з Росією, а в тому, що “ми (Альянс – ред.) до неї не готуємося”.
Тож, чи є привід для святкування на ювілейному Вашингтонському саміті НАТО в липні? Чи став Київ ближчим до вступу в Альянс? І чому зараз вже ніхто не згадує про “ізраїльську модель” для України? ТСН.ua розкаже в цьому тексті.
Від Вільнюса до Вашингтона: ризик ядерної ескалації
Свіже опитування Центру Разумкова свідчить, що ставлення українців до США істотно погіршилося: показник різниці позитивного та негативного ставлення знизився з 84,1% у серпні 2023 року до 67,1% у березні 2024 року. Й це не дивно, адже пакет подальшої військової допомоги Україні на $60 млрд заблокований у Конгресі вже понад півроку. Так, останні домовленості на Капітолійському пагорбі дають надію, що, швидше за все, він таки буде проголосований у Палаті представників у суботу, 20 квітня. Проте ціна зволікання – це життя українців, і в Америці про це прекрасно знають.
Військова допомога з боку ЄС теж заблокована. Наприкінці минулого року на саміті в Брюсселі країни-члени так і не змогли погодити ні пакет збройної допомоги Україні на 20 млрд євро на наступних 4 роки, ні пізніше – 5 млрд євро на 2024 рік. Ба більше, транш на 500 млн євро з Європейського фонду миру, який ми мали отримати ще у 2023 році, теж досі заблокований Угорщиною. Так, є окремі ініціативи: Чехія закуповує для України 1,5 млн артилерійських снарядів поза межами ЄС до кінця 2024 року, на які “донатять” майже всім блоком; Німеччина минулого тижня надала нам черговий пакет військової допомоги й обіцяє передати Patriot. Проте, цього не вистачає навіть на ефективну оборону.
Тож, як бачимо, за рік після Вільнюського саміту НАТО, який в Україні вважали багато в чому для нас провальним, бо ми там не отримали політичного запрошення до членства в Альянсі, дійсно багато чого змінилося.
По-перше, якщо ще рік тому ми просили наших союзників і партнерів суттєво збільшити військову допомогу Україні, то зараз проблема її в принципі отримати.
По-друге, виявилося, що ризики управління ескалацією (недопущення розширення меж конфлікту аж до застосування ядерної зброї – ред.) в допомозі Ізраїлю, який так і не запровадив жодних санкцій проти Росії та “поховав” розмову навіть про можливість передачі нам “Залізного купола”, працюють зовсім не так, як з Україною.
По-третє, на Заході, передовсім у Вашингтоні, вже ніхто й не говорить про “ізраїльську модель” для України, як це було минулого року напередодні Вільнюського саміту НАТО.
У червні минулого року ТСН.ua детально описував, як активно у західній пресі дискутувалася так звана ізраїльська модель гарантій безпеки для України. Чому саме “гарантій безпеки”? Бо ще до Вільнюського саміту НАТО Україна прекрасно розуміла, що запрошення до членства в Литві ми не отримаємо. А єдина гарантія нашої подальшої безпеки від майбутніх нападів Росії – це саме членство в НАТО, або – двосторонні гарантії безпеки, на кшталт тих, що були надані Швеції та Фінляндії (включно з “ядерною парасолькою” – ред.) до їхнього фактичного вступу до блоку.
Звісно, як бачимо, ніхто нам таких гарантій надати не готовий. Це було зрозуміло ще на Вільнюському саміті НАТО. Саме тому минулого року в Литві Україна пролобіювала “Спільну декларацію про підтримку України” з боку G7 та інших союзників по Альянсу. Що це означало? Дійсно, ще тоді більшість експертних кіл, дотичних до американської внутрішньої політики, попереджали, що, з наближенням дати виборів у США (а в листопаді цього року американці обиратимуть не лише президента, а й третину Сенату й всю Палату представників – ред.) американська військова допомога Україні може, якщо не зменшитися, то й взагалі зупинитися.
Що було в цій декларації? Обіцянка країн G7 надати Україні “безпекові зобов’язання” щодо “незмінної підтримки України” через “допомогу в сфері безпеки”, що мала під собою надання “сучасного військового обладнання на суші, в повітрі та на морі з пріоритетом на ППО, далекобійну артилерію та вогневі засоби дальньої дії, бронетехніку та інші ключові засоби, такі як бойова авіація” тощо. Тобто, як бачимо, й цього немає, попри вже укладені двосторонні безпекові угоди (щоправда, багато експертів досі ламають списи щодо юридичної ваги цих договорів – ред.) із Британією, Німеччиною, Францією, Данією, Канадою, Італією, Нідерландами, Фінляндією та Латвією.
Ще в лютому віцепрем’єрка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Ольга Стефанішина говорила, що Україна та США можуть підписати безпекову угоду й до ювілейного саміту НАТО у Вашингтоні. Проте, як бачимо, передвиборчі баталії в Америці та відверте небажання Адміністрації Байдена нехтувати власними рейтингами та йти на міфічну конфронтацію з Росією, все загальмували. Буквально днями очільник ОПУ Андрій Єрмак заявив, що Україна готує “взірцеву” безпекову угоду зі США:
“Угода США з Україною має працювати не гірше, ніж американський меморандум з Ізраїлем, який підтвердив ефективність спільних дій союзників під час нещодавнього відбиття масованої атаки Ірану на Ізраїль”.
Проте, як вже писав ТСН.ua, Ізраїль є основним союзником США поза НАТО, що не передбачає надання йому прямих безпекових гарантій США в разі нападу. Проте, це не завадило ні Америці, ні Британії з Францією, прийти на допомогу й збити іранські “шахеди”, якими вже майже два роки Росія обстрілює Україну, та балістичні ракети. А Україна, тим часом, з огляду на відсутність американської допомоги, просить більше систем ППО. На противагу тому, що було більш ніж рік тому, коли Захід хвалився, як його системи успішно збивають російську балістику.
“У нас тут, в Україні, в нашій частині Європи, на жаль, немає такого формату захисту, який ми всі побачили днями на Близькому Сході. Ми лише переконуємо, що потрібно так само захищати Європу від балістики та “шахедів”, від крилатих ракет і бомб, як це відбулося в небі Ізраїлю та інших країн регіону”, – зазначив президент Зеленський у зверненні до лідерів ЄС, які зібралися на саміт у середу, 17 квітня.
Недоторканна стаття 5: страх втратити контроль
То, з чим же ми фінішуємо до ювілейного Вашингтонського саміту НАТО? Ще в серпні минулого року в рамках рубрики “Нова Європа цікавиться” для ТСН.ua Центр “Нова Європа” запитав у американських та європейських експертів: що Україні зробити, щоб збільшити свої шанси на вступ до НАТО, чи, принаймні, отримати запрошення до членства на ювілейному Вашингтонському саміті Альянсу, бо на Вільнюському ми цього не почули?
Звучали різні оцінки про залежність від українського контрнаступу влітку минулого року, який, на жаль, не приніс успіху та прориву, доцільність працювати в рамках Ради Україна-НАТО, заснованої на саміті у Вільнюсі минулого року, й навіть просто не зациклюватися виключно на питанні вступу до Альянсу. Але жодна з дев’яти підписаних Україною безпекових угод не передбачає аналогу статті 5 НАТО про колективну оборону – лише вступ до блоку. Що ж нас практично до цього наближає?
По-перше, про конкретні часові рамки членства України в НАТО ніхто не говорить. Наприклад, у комюніке Вільнюського саміту Альянс лише “підтвердив зобов’язання, взяте на саміті 2008 року в Бухаресті, що Україна стане членом НАТО”.
По-друге, на саміті у Вільнюсі союзники зафіксували, що ПДЧ на шляху до НАТО Україні вже не потрібен. З одного боку, це добре, адже більш оперативно сумісними з Альянсом ми стаємо прямо на полі бою. Проте, з іншого, союзники так і не визначилися щодо чіткої моделі роботи Ради Україна-НАТО (наприклад останнє таке засідання відбулося 19 квітня, де йшлося про посилення ППО України) та практичного наповнення Річної національної програми співробітництва (РНП).
По-третє, так, в березні Міноборони України затвердило план власних заходів щодо реалізації РНП. Але як Рада Україна-НАТО, так і РНП, мають слугувати практичними засобами реального наближення України до Альянсу, а не підміняти собою “Рамштайн”, який вже протягом двох років опікується питаннями озброєння України.
По-четверте, держсекретар США Ентоні Блінкен заявляв про “дорожню карту”, яка, за його словами, може бути ухвалена на ювілейному Вашингтонському саміті й має стати містком для членства України в НАТО. Проте, що це буде, та чи не стане вона просто замінником ПДЧ чи РНП, яку ми будемо виконувати роками? Відповідей на ці запитання ще немає. Але українські дипломати й політики, які працюють по темі НАТО, обіцяють, що декларація Вашингтонського саміту буде суттєво відрізнятися від Вільнюського комюніке. Принаймні, наразі Київ над цим працює.
Все залежатиме від політичної волі союзників. А з цим завжди була проблема. Генсек НАТО Єнс Столтенберг, який от-от втратить свою посаду, щораз повторює, як й інші лідери країн-членів блоку, що членство України в Альянсі до завершення війни з Росією не є можливим. То, що ж тоді, на думку союзників, ми маємо розуміти під “завершенням війни”? На це питання, як і на те, як має виглядати поразка Росії (про яку на Заході кажуть дуже неохоче), наші союзники досі не мають відповіді.
З одного боку, Україна чітко каже про вихід на свої міжнародно-визнані кордони 1991 року. Проте наші західні союзники та партнери не дають нам для цього достатньої кількості зброї.
З іншого боку, наразі в західній пресі та експертній спільноті поширена думка про “заморозку війни” через неможливість Сил оборони України повернути окуповані Росією території, хоча це напряму залежить від військової допомоги союзників. Щоправда щодо Криму у Вашингтоні та ключових європейських столицях, передовсім у Берліні, побутує думка, що деокупація півострова може стати для Путіна червоною лінією, перетнувши яку зростає ризик застосування ядерної зброї.
Невизначеність у лавах західних союзників, небажання сформулювати кінцеву мету цієї війни, а вона всім давно відома, та окреслити чіткі часові рамки вступу Києва до НАТО породжують такі небезпечні розмови, як можливість вступу до НАТО “частинами”, яку просуває колишній генсек НАТО Андерс фог Расмуссен. ТСН.ua вже писав, що це ще одна пастка Путіна, яка підірве Альянс зсередини. Якщо припустити, що ми вступаємо до НАТО “частинами”, як країни-члени реагуватимуть на удари балістикою по Києву, Львову, Харкову чи Одесі? Якщо не буде задіяна стаття 5, це підірве саму основу існування НАТО. Адже всі прекрасно розуміють, що навіть із виходом Сил оборони України на міжнародно-визнані кордони 1991 року, війна може не закінчитися, а ракетні обстріли триватимуть.
Саме тому, єдиним правильним рішенням ювілейного Вашингтонського саміту НАТО має стати офіційне запрошення України доєднатися до Альянсу. Звичайно, що завтра це не станеться, а тому це не призведе до неконтрольованої ескалації – Третьої світової війни та автоматичного застосування статті 5. Хоча в статтях західних експертів дуже часто можна побачити страхи, що членство України в НАТО принесе війну в інші європейські країни. Проте, рано чи пізно, це станеться, якщо Україні не даватимуть зброю, а на окупацію Росією українських територій заплющать очі, як на Крим у 2014 році. Не дарма ж Путін розмістив у Білорусі тактичну ядерну зброю.
Або ж, як ще минулого року писав ТСН.ua, Захід, як він думає, залишає питання членства України в НАТО в якості переговорного елемента в перемовинах із Росією. Тим паче, про це знову заявляють у Кремлі: мовляв, вони готові повернутися до “стамбульських домовленостей” (переговори України та Росії у Туреччині навесні 2022 року), де обговорювалася відмова Києва від вступу до НАТО. В Альянсі люблять повторювати, що більше не має бути “сірих зон”, де є вакуум безпеки. Проте своєю нерішучістю та зволіканням надання допомоги Україні, вони лише підтверджують, що сірі зони, створені Путіним, і надалі існуватимуть, як і його негласне право вето на рішення Альянсу.