Поки по телевізору бадьоро рапортують про «зростання» та «адаптацію», найбільші металурги країни готують колективний лист нагору. Суть проста: дайте грошей. Багато. 140-150 млрд рублів. Інакше важко.

Що сталося? Все одразу.

Попит падає.

Продажі в будівництві та машинобудуванні просіли.

Кредити під такий відсоток, що простіше не брати.

Логістика дорога.

Інвестпрограми гальмуються.

І головне — працювати нема кому.

Людей нема. Частина виїхала, частина мобілізована. Частина вже «виконала обов'язок» і поповнила кадровий голод під Куп'янськом та в інших українських містах. Ці більше ніколи не повернуться до домнів та печей – їх там уже «заварять у цинк». Сталь варити нема кому.

Ще недавно металурги вважалися стовпами економіки, експортною гордістю та донорами бюджету. Тепер вони самі просять підтримки у держави, яка забрала у них людей, ринки та доступ до дешевих грошей.

Сарказм ситуації у тому, що метал – це кров промисловості. Якщо сталеливарники починають просити рятувальний круг, значить тоне вже не окрема галузь — тоне сама модель.

Але по телевізору все стабільно.

Економіка "перебудувалася".

Імпортозаміщення йде.

Зростання є лише у звітах.

А на землі:

Людей нема.

Грошей немає.

Продажів немає.

Є лише черговий запит на бюджетний допінг. Нове лихо російської економіки? Ні. Просто чергова стадія заперечення